Розділ 7

Магістр не озирався, не сповільнював кроків і, здається, навіть не цікавився тим, чи бредемо ми за ним. Швидше за все, він просто був впевнений, що йдемо. Я так само стискала в руках тубус, розмірковуючи, для чого він і що з ним робити.

Декан різко зупинився і так рвучко обернувся, що я за інерцією мало не збила його з ніг. Якби не тверда рука хлопця, котрий притримав мене за плече.

 – Брай, розказуй! – якось панібратськи, з особливим азартом наказав декан. Куди тільки подівся його праведний гнів? І це звернення… немовби вони були давно знайомі. Так іноді зі мною розмовляв директор Івен: будучи старим другом батька, він іноді дозволяв собі опускати всі розшаркування і називав мене просто Ем чи Еммі.

Чомусь мені подумалося, що буря, продемонстрована перед будинком для випробувань, мала справити враження на ельфійку. Але якось я сумніваюся, що вона перейнялася. А ось майже студенти першого курсу... Мене так точно вразила його поява.

Ноллан прибрав руку з мого плеча, виструнчився і почав розповідати. Коротко, чітко, по суті. Як військовий перед командуванням.

Декан слухав уважно, кивав, іноді перепитував, хмикав. Що зовсім не збивало мого друга по нещастю. А в мене вздовж хребта бігали мурашки – згори-донизу. І назад.

Ой лихо. Ось зараз він дійде до моменту з кімнатою. Але Браян закінчив знищенням другої почвари і замовк. Дивно, але через переживання я практично не чула, що він там розповідав про бій. Але ж не перепитувати.

 – Значить, щит витримав фізичну атаку... – декан вп'явся в мене поглядом колекціонера, що побачив цінний і рідкісний екземпляр. І я так само витягнулася в струнку, усвідомивши, що йдеться про мене. Треба було уважніше слухати. – Але ти в ньому все ж таки пролом зробив?

Він витяг з моїх рук тубус і розгорнув, уважно вчитуючись у рядки.

 – Пощастило, – знизав плечима Ноллан. – До того ж нам обом. Якби не пробив – зараз би нас тут не стояло.

– Нарра ще отримає за свої експерименти. Але це вас не стосується. Оу, міс Рейн. Та ви скарб! Тут пишуть, що ви задіяли лише половину свого потенціалу. Вражений.

– Боюся, що другою половиною я не можу користуватися в принципі, – викарбувала я. І ні словом не збрехала. Блоки батька позбавляють мене не лише проблем, а й доступу до другої частини мого дару. Смертельна таємниця, яку йому вдалося приховати тільки ціною власного дару. – Дар повністю не розкритий.

Від спогаду звично кольнуло у грудях, але я швидко взяла себе в руки.

– А де щити навчилися ставити? Наскільки пам'ятаю, у вашій школі нічого такого не викладали.

– Батько навчив. Генрі Рейн, Перший Щит... був. Мені, звичайно, не вистачає досвіду та практики.

 – Видатний маг. Жаль, що він так стрімко склав повноваження і зник із міста. А я все думав, що причиною були справи сердечні. Тільки нещодавно дізнався… – декан Лоусон кинув на мене обережний погляд і змінив тему розмови. – У вас і так все вийшло непогано, – похвалив мене він якось награно-радісно. Потім зробив крок назад і посуворішав: – Так. Досвіду – нуль, розуму ще менше, в парі працювати ані один, ані другий не здатні, а все туди ж... – декан відвів погляд, перевів подих. – Добре, що все добре! Вітаю обох зі вступом та зарахуванням. Сьогодні можете заселятися до гуртожитку та відпочивати. І на майбутнє: хоч імена один у одного питайте, перш ніж працювати у парі. Ні про потенціал не спитали. Ні про вміння. Зелень молода. Навчати вас ще й навчати!

Більше він нам нічого не сказав. Розвернувся і пройшов крізь стіну академії, наче вона була ілюзорною. Я навіть наблизилася, щоб доторкнутися – чи є вона насправді.

 – Ти не сказав нічого про ту кімнату... – пробурмотіла я, не дивлячись на хлопця за своєю спиною. – Може, треба було й розповісти?

 – Я не вважав за потрібне, – згодом відповів він. Ось як… Его – королівське прямо. – Розберуся і тоді вже розповідатиму, – у мене від цього всього аж волоски на руках піднялися. – Нічого мені не хочеш повідомити, поки є можливість?

Я обернулася, зустрівшись із ним поглядом. Він скоротив відстань між нами так різко, що я відсахнулася і вперлася спиною в стіну. Не дав і кроку вбік зробити, впечатавши свої довгі руки в сіру кладку по обидва боки від мене. І мені стало дуже не по собі. Що я там про нього знаю? Нічого! Окрім здогадів про королівську кров. Але це мало чим допоможе.

Чомусь згадалися ті гарячкові думки, що навіть напад витіснили під час випробування. І стало… ніяково.

– Нічого розповідати не хочу! – відрізала я, взявши себе в руки. – Бо нема чого тобі розповідати!

Він свердлив мене підозріливим поглядом синіх очей. Але мені чомусь було не страшно. Незручно з його близькості, але не страшно.

– Я все одно з'ясую, чи це був збій, чи… причина в іншому. Краще сама... – пригнувшись зовсім близько і обдаючи гостро – пряним ароматом парфуму, прошепотів він, торкнувшись мого обличчя теплим подихом.

Ну-ну! Лякати ти мене будеш?

 – Гей, крихітко, – тишу, що дзвеніла від напруження, розірвав голос того самого рудого хлопця. І цього разу я була рада його чути, як ніколи. – Ні, це нечесно. Я до тебе з усією душею, майже закохався, а ти... вже обіймаєшся з іншим.

«Інший» відсахнувся так різко, ніби обпікся. Правильно! Бійся мене! Бо поповзуть непотрібні чутки, скажуть, що ти зв'язався з якоюсь шушерою. Хоча… це удар швидше по моїй репутації. Йому все зійде. Я лише сумно усміхнулася.