Розділ 14

Наступного ранку Мія прокинулася з дивним відчуттям.
Вона майже не спала.
У голові постійно повторювалися вчорашні слова Даріана.
«Мені теж».
Мія сховала обличчя в подушку.
— Ні-ні-ні…
Вона сіла на ліжку.
— Треба перестати про це думати.
— Про що?
Мія підскочила.
Ліра стояла біля дверей.
— Ти давно тут?!
— Достатньо давно.
— Ліро!
— Що? Я просто питаю.
Мія зітхнула.
— Мені здається, я закохуюся в Даріана.
Ліра усміхнулася.
— Нарешті ти це сказала.
— Я сама ледве повірила.
— А він?
— Не знаю.
Нора, яка саме зайшла до кімнати, сказала:
— Знає.
Мія повернулася до неї.
— Звідки?
— Я бачила майбутнє.
— І що?
Нора усміхнулася.
— Він скаже тобі сам.
Після уроків Мія пішла до старої вежі.
Це було її улюблене місце в Академії.
Звідси було видно весь ліс і далекі гори.
Але цього разу вона була не сама.
Даріан стояв біля вікна.
— Ти мене шукав?
— Так.
Мія підійшла ближче.
— Навіщо?
Даріан кілька секунд мовчав.
— Нам треба поговорити.
Серце Мії забилося швидше.
— Про що?
— Про нас.
Вона завмерла.
— Про нас?
— Так.
Даріан відвів погляд.
— Спочатку ти мене страшенно дратувала.
— Взаємно.
Він засміявся.
— Потім я зрозумів, що постійно шукаю тебе поглядом.
Мія мовчала.
— На уроках.
Він зробив паузу.
— На тренуваннях.
Ще одна пауза.
— І навіть коли тебе немає поруч, я думаю, де ти.
Мія тихо сказала:
— У мене так само.
Даріан подивився на неї.
— Справді?
Мія кивнула.
— Справді.
Вони стояли мовчки.
Жоден не знав, що сказати далі.
Нарешті Мія усміхнулася.
— То що це означає?
Даріан теж усміхнувся.
— Думаю, ми нарешті перестали бути ворогами.
— А стали друзями?
— Можливо, трохи більше.
Мія відчула, як її обличчя стало гарячим.
— Трохи?
— Я не хочу поспішати.
Вона кивнула.
— Я теж.
За вікном почувся знайомий рев.
Аурокс пролітав над вежею.
Мія засміялася.
— Він усе чує.
— І, здається, схвалює.
Та раптом двері вежі відчинилися.
На порозі стояла Ліліт.
Мія здивовано подивилася на матір.
— Мамо?
Ліліт усміхнулася.
— Я прийшла попередити вас.
Даріан одразу став серйозним.
— Що сталося?
— Після знищення Порожнечі з'явилися нові тріщини між світами.
Мія насупилася.
— Але ж вона зникла.
— Так.
Ліліт подивилася на неї.
— Та перед зникненням вона залишила частину своєї сили.
— Де?
— Усередині одного з вас.
Мія завмерла.
— Що?
Ліліт похитала головою.
— Ми ще не знаємо кого саме.
Даріан подивився на Мію.
Мія — на нього.
Їхні руки майже одночасно потягнулися одна до одної.
І цього разу вони не відступили.
— Ми розберемося, — сказала Мія.
Ліліт кивнула.
— Я знала, що ти це скажеш.
Вона вийшла.
Мія подивилася на Даріана.
— Схоже, спокійного життя нам не дадуть.
— Я вже звик.
— І ти не боїшся?
— Ні.
— Чому?
Даріан подивився їй в очі.
— Бо тепер я знаю, що не один.
Мія усміхнулася.
— І я не одна.
Вони залишилися стояти біля вікна.
Двоє, які колись не могли провести разом і хвилини без суперечки.
Тепер вони нарешті знали правду.
Між ними було щось більше за дружбу.
І хоча вони ще не називали це коханням…
їхні серця вже знали відповідь.