Розділ 37

— Любчику, чому ви не посміхаєтеся? — лорд Деврахе поспішав за Штефаном, задихаючись від незвичного йому темпу.

Але двоєдушник, який це бачив, і не подумав сповільнитись. Він йшов у звичному йому темпі і зовсім не бачив причин посміхатися. Лорд Деврахе прибув у вежу з огидним наказом. Він хотів стати спостерігачем того, як пари двоєдушників виступатимуть один проти одного. З іншими душами, із магією. У мало не справжньому бою.

І Штефану було наказано зайнятися організацією цього.

— Що ж, любчику, скоро ми побачимо, чому ви змогли навчити цих дітей. Виділений час закінчується. Адже треба зрозуміти, що ви заслужили за підсумком. І… хіба вам самому не цікаво, чого ви змогли їх навчити?

— Ви правильно сказали, лорде Деврахе, що йдеться про дітей, а не про воїнів. Хіба це правильно?

— Правильно те, що зможе допомогти нам виграти в війні, що насувається! — пирхнув чоловік.

— Дорослі двоєдушники спокійно вступили б у ряди воїнів, якби їхньому дому загрожувала небезпека, — пролунала думка, яку вже давно виношував у собі Штефан Торваль.

І вона зовсім не сподобалася лорду Деврахе.

— Слідкуйте за тим, що кажете! Любчику! Це лише припущення! І немає гарантій, що у разі лиха вони не вдарять короні в спину, а стануть на захист! Краще нам мати лояльну, нехай і невелику армію магів, як захист від ворогів та інших двоєдушників. Чим не мати взагалі нічого!

Штефан на це нічого не відповів. Лише прискорив крок. Не так для того, щоб швидше опинитися на задньому дворі вежі, де зібрали всіх двоєдушників. Стільки для того, щоб помічнику короля було ще більш дискомфортно.

Саме в цей момент у порту Дейвії причалював невеликий вантажний корабель. Вітрила повільно приспускалися, якір уже було скинуто. Його удар об воду і плескіт ознаменували закінчення втечі для Ксанти.

Вони були в морі десять з лишком днів. І цього разу двоєдушниці дозволялося виходити на палубу. Дихати морським повітрям, підставляючи обличчя вітрам та бризкам. Вона бачила світанки і заходи сонця на тлі нескінченної синяви. Бачила дельфінів та чайок. Бачила зелений бік величезного морського монстра, який виринув на поверхню, варто було кораблю пропливти повз. Якби хотів, він міг би перевернути корабель, зжерти всіх мандрівників. Але не став. Незрозуміло чому.

За ці десять із лишком днів Ксанта розпитала герцогиню. Дізналася всі деталі плану. Отримала всі відомості, які вони з королевою здобули за допомогою своїх шпигунів. І почула здогадки самої Адель Етьєн.

І останнє стало самим болючим для двоєдушниці.

Якщо все було так, як говорила герцогиня Етьєнська, жодної війни не мало статися. Взагалі. А отже, Тесса померла без причини. Просто, щоб Ксанта змогла розбудити другу душу. Яка не потрібна їй була для захисту.

— Я все віддала б за те, щоб ти була жива, — прошепотіла двоєдушниця, вдивляючись у глибину моря і кусаючи губу. — Я готова прожити все життя без другої душі, якби ти залишалася поряд.

А море хлюпалося, розбиваючись бризками об високі борти корабля і не несучи в собі жодної відповіді.

— Я знаю, що ти хотіла не цього, ти хотіла помсти, — сказала якось леді Етьєн після однієї з їхніх розмов, коли вони обидві стояли на палубі. — На жаль, цього я тобі пообіцяти не можу.

Ксанта все розуміла. І не звинувачувала цю жінку. Адель Етьєн взагалі не мала щось робити для неї. Не мала самостійно плисти в інше королівство, кинувши маленького сина на няньку.

Двоєдушниця бачила, як Адель прощалася з Ніколасом. Які настанови йому залишала, як дивилася і як обіймала.

Ксанті дуже хотілося б познайомитися ще й з лордом Етьєном. Але герцог так і не повернувся до момент їхнього відбуття. А ось Лана плакала і махала вишитою хусткою, коли карета виїжджала за ворота замку. Леді Етьєн не взяла з собою камеристку, наказавши їй стежити за замком. А Ксанта досі згадувала, як ця дівчина вибачалася за те, що через незнання отруїла двоєдушницю індовіром. Зла на неї Ксанта не тримала і швидше почувалася ніяково, коли Лана намагалася в черговий раз вибачитися.

«Я познайомилася з такою кількістю людей за цей рік, — подумала двоєдушниця, коли корабель зупинився, а трап був скинутий на причал. — І зі стількома попрощалася. Цікаво, чи пам'ятатимуть вони мене?»

Задаючись цими та іншими питаннями, двоєдушниця спустилася за Адель по дощатому покриттю. Опинилась на причалі… вдихнула запах королівства Дейвії. Запах столиці.

І Ксанту пересмикнуло.

Вона вперше так яскраво відчула, що їй тут не раді. Тут страшне місце. І якби була її воля, вона б нізащо сюди не повернулася.

— Сховай волосся, — попросила Адель, натягуючи на голову під темно-коричневий каптур свого плаща.

Навколо неї стояло з десяток чоловіків. Звичайний темний одяг, плащі та мечі на поясах. Герцогиня взяла із собою невеликий загін. Керував ними генерал Хольдерік.

Ксанта послухалася, повторила рух за герцогинею і закуталася в плащ, який подарувала їй леді Етьєн.

Двоєдушниця знала, що має статися далі. І тому стала просто спостерігачем, відійшла на другий план. Вона стежила за тим, що відбувалося, і чекала на момент, коли щось піде не так. Коли вона зможе вчинити так, як бажають обидві її душі. І при цьому не підставить герцогиню та все королівство Орієнт.