Розділ 31

Хвилі з шумом розбивалися об високі дерев'яні борти, солоні бризки долітали до палуби, розтікаючись калюжами. Темне небо обрушувало на моряків шквальний вітер, який з силою тріпав двоми жовтими вітрилами, ніби намагаючись зірвати їх із щогл.

Капітан доручив штурвал одному з матросів, а сам сховався у каюті. Шторм почався, варто було кораблю «Герар» залишити порт, але команду це не дуже турбувало. Вони часто потрапляли в негоду. І завжди виходили із неї практично без втрат.

Так, негода буквально переслідувала судно, від невдач не рятувало навіть те, що назвали його ім'ям бога вогню. Стихія води все одно виявлялася могутнішою. І зараз кидала корабель з боку в бік — сильніше, ніж будь-коли.

Ксанта сиділа в крихітній каюті, в якій знаходилося лише вузьке ліжко і прибитий до підлоги стілець, вчепившись побілілими пальцями в стіну.

Нудота щоразу підкочувала до горла в'язкою грудкою. І щоразу двоєдушниця справлялася з нею, молячись Дволикому, щоб цей кошмар скоріше закінчився.

Вона не уявляла, як буде з десяток днів перебувати на цьому вічно нестабільному засобі пересування. А все через Аїду, яка чомусь вирішила, що існує якась змова. І повісила це завдання на двоєдушницю, яка нічого не розуміла.

Аїда подбала і про те, щоб Ксанту взяли на корабель і не ставили зайвих запитань. А коли ця боржниця Ельви дізналася, звідки прийшов корабель і куди прямує, розсміялася.

Ксанта, звичайно ж, не почула пояснень. А словосполучення «Священний град» їй ні про що не говорило. І знову Ксанта замислилась про те, що супротивника у вежі знеособлювали для них. Називали його просто ворогом, не показували на картах, хоч явно мали їх.

Проте саме цієї миті Ксанту турбувало лише одне — як утримати в шлунку сніданок. Тому що з кожним новим ударом хвиль це ставало зробити все складніше.

Дівчина раз у раз замислювалася, що станеться, якщо корабель не витримає такої тряски? Що станеться, якщо він розколеться надвоє і піде під воду? Чи зможе вона знайти очима берег? Чи зможе за допомогою магії дістатися до нього?

Двоєдушниця не була в цьому певна. І тому заплющувала очі, ховаючи обличчя в колінах. Але одразу здригалась і розплющувала очі, бо інакше нудота тільки посилювалася.

Шторм зрештою все-таки вщух. Скільки минуло часу, Ксанта не знала. У двері її крихітної каюти постукали.

— Ми припливли? — з надією в голосі спитала двоєдушниця, схопившись із ліжка. І тут же похитнулась, насилу утримавшись на ногах. Вона вчепилася тонкими пальцями в металеву засувку.

Але коли відкрила, на порозі побачила тільки молодого матроса в сірих штанях і такій самій сорочці з чашкою води і невеликою мискою тушкованих бобів у руках. Він мовчки віддав двоєдушниці їжу, розвернувся і попрямував вузьким коридором, зовсім не погойдуючись від ударів хвиль. Ксанта не встигла зачинити двері, коли хлопчина завернув за ріг і... весело засвистів.

«Аїда і йому щось навіяла», — подумала дівчина, замикаючись у каюті, з якої виходити без потреби їй було заборонено.

«Це буде довга подорож, — подумала вона, намагаючись утримати боби в тарілці, — не так далеко я планувала тікати від корони. Цікаво, як сильно здивується наш король, коли дізнається, що я попливла на інший материк?

Двоєдушниця не змогла не розсміятися. І частина бобів із миски плюхнулася на дощату підлогу.

***

Дерік з байдужістю розглядав оздоблення зали, розташованої на другому поверсі маєтку. Його не цікавили портрети, на яких умілі художники зобразили предків барона, не тішили сонячні крихти, які відбивала величезна кришталева люстра, що звисала з різьбленої дерев'яної балки. Свічки в ній, звичайно ж, зараз були погашені. І тому, що за величезними вікнами вже почався день, і тому, що слугам барона, які звикли займатися такими речами, зараз заходити сюди не дозволялося.

— Мені потрібні відповіді, — один із воїнів короля ходив перед виставленими шеренгою бродячими артистами.

Їх розбудили рано. Грубо. Виштовхали з кімнати, де тримали під замком. Притягли сюди, зв'язавши руки і обшукавши.

Але, судячи з того, як тремтіли руки у чоловіка, який ходив перед «Бродягами», він, по-перше, не знайшов того, що шукав, а по-друге, зовсім не вмів вести допити полонених. Інакше б у нього не смикалося око і не тремтіло підборіддя.

— Я востаннє питаю, хто з вас виходив уночі в коридор?

— Та хто міг вийти, — Ітар узяв переговори на себе, решта «Бродяг» мовчала. — Ви самі замкнули двері і залишили людей на чергування.

— Я знаю, що я зробив! — гаркнув заступник капітана. — Але хтось із вас вийшов із тієї проклятої кімнати! Хтось із вас вбивця!

— Вбивця? — Ітар нервово посміхнувся. — І чим ми могли вбити? Сміхом? Шановний, сміх не вбиває. Ну, або я такого поки не зустрічав.

Заступник капіталу звузив світло-блакитні очі і вказав на Ніль:

— У неї, наприклад, була зброя. Лук.

— Когось застрелили? — хмикнула лучниця, прибравши з очей світлий чубчик, потрусивши для цього головою. Руки у дівчини були стягнуті за спиною тугою мотузкою. — З мого лука? Який ви забрали, коли взяли нас у полон?