Розділ 29

— Керло, де наше пиво? — гаркнув бородань, що зайняв із трьома братами стіл у центрі зали.

Дівчина, яка на мить завмерла біля шинквасу, здригнулася від звучання власного імені. Вечір був у самому розпалі, і сьогодні в «Західній троянді» було стільки людей, що навіть дихати було важно. Не те що встигати всіх обслуговувати.

— Їхнє пиво! — шинкар поставив перед дівчиною кілька мідних кухлів, над якими піднімалася шапками піна. — Швидше, Керло. Або залишишся без грошей.

Рознощиця кинула на старшого брата невдоволений погляд, поставила кухлі на дерев'яну тацю і поспішила до відвідувачів. Вона навіть спромоглася видавити з себе посмішку, коли обслуговувала їх. І навіть не скривилася, коли один із мужиків схопив її за стегно. Та так боляче вщипнув, що завтра там точно наллється синець.

— Гей, дівко! Де наше м'ясо?

Керла важко зітхнула і кинулася до шинквасу, дізнаватися, чим думає їхній кухар. Але м'ясо вже було викладено на тарілку і чекало, доки дівчина віднесе його до потрібного столу.

Наприкінці вечора Керла не відчувала ніг. І вже не могла зрозуміти, чи це вона все ще посміхається, чи вилиці просто звело судомою.

Вона змогла вирватися на короткий час, вийшла надвір і притулилася спиною до дерев'яної стіни. З-під незачинених дверей чулися голоси і сміх тих, хто ще відпочивав. Вони пили, веселились. А Керла намагалася перепочити, насолоджуючись видом нічної столиці.

Таких завантажених вечорів вона давно не мала.

«Потрібно переконати його взяти мені помічницю», — подумала дівчина, подумки лаючи брата, який зараз мав наповнювати кухлі пивом та елем.

Прикривши очі, Керла знову вдихнула нічне повітря на повні груди і посміхнулася. Незважаючи на втому і тремтіння в ногах, вона була впевнена — за сьогодні вона заробила достатньо, щоб купити новий капелюшок. І це гріло душу.

Що сталося наступної миті, вона б не змогла пояснити. Ще мить тому вона відчувала радість і спокій. А потім це все здуло, мов штормовим вітром. Хоча небо над морем, що виднілося на горизонті, було чистим настільки, що зірки можна було перерахувати.

Першим, що вона почула, був перестук копит. Але ні іржання, ні пирхання. Ніби кінь не втомився від того, як вершник гнав його.

Рознощиця розплющила очі і побачила того, хто мчав з неймовірною швидкістю вузькими вуличками портового кварталу. І це… була дівчина. І що ще більше здивувало Керлу — їхала вона без сідла. А ще озиралася, наче боялася чогось.

Керла б подивувалася, та й забула про цю подію. Повернулась би до зали таверни до своїх обов'язків. Та тільки наїзниця побачила її. І різко зупинив коня.

«Як вона так спритно ним керує, без поводей?» — Встигла тільки подумати Керла.

— Ти тут живеш? — спитала незнайомка, навіть не знявши капюшона.

Керла окинула поглядом незвичайне вбрання мандрівниці. Надто яскравий червоний плащ, зелена сорочка, що видніє з-під нього. І штани! Жінку в штанах Керла бачила вперше у житті.

— Не тут, — зніяковіла рознощиця, намагаючись зазирнути незнайомці у вічі. — Мій будинок далі, у житловому кварталі.

Незнайомка помовчала кілька хвилин і запитала:

— А ми де?

— Це портовий квартал, — посміхнулася Керла. — А ти біля шинку. Може, хочеш їсти чи пити? Ми можемо навіть кімнату тобі знайти, якщо треба. І стайня у нас є. Невелика, але є.

Дівчина в плащі знову обернулася, ніби перевіряючи, чи безлюдная за нею дорога.

— Я шукаю жінку на ім'я Аїда. Знаєш таку?

Керла чула сумнів у голосі незнайомки. І навіть розуміла, чому та вагається. Вони перебували у найбільшому місті королівства – у столиці. Жителів тут було стільки, що навіть уявити важко. А вона шукає когось, називаючи просто ім'я.

Але, певне, сьогодні був її вдалий день. Бо Керла кивнула.

— Звичайно знаю. Хто її не знає, — усміхнулася та. — Теж хочеш щоб вона тобі пошепотіла на удачу?

— Пошепотіла? — Співрозмовниця насупилася. Нехай Керла ще й не бачила її обличчя, зате чула здивування.

Рознощиця знизала плечима:

— Багато хто вірить, що вона чаклувати вміє. Може, вона двоєдушниця, хто знає.

Керла навіть у темряві ночі побачила, як її несподівана співрозмовниця здригнулася.

"Тож боїться двоєдушників", — вирішила вона.

— Тобі цією дорогою до фонтану. А потім двічі праворуч. Її будинок ти не пропустиш. Такий, триповерховий, — Керла щось зобразила у повітрі руками, — із червоним дахом.

— Керла! Де тебе носить? — невдоволений голос брата пролунав за спиною рознощиці.

Вона здригнулася, обернулася, готова виправдовуватися перед господарем таверни. Цим і справді довелося зайнятися буквально через кілька ударів серця, коли двері відчинилися і на невеликому ганку з'явився огрядний чоловік із короткою чорною борідкою.

— Я тут, — Керла вказала рукою у бік незнайомки, — допомагаю. Зараз повернуся до зали.

— Кому це ти допомагаєш? — пирхнув той.