Розділ 28

— Як це втекла?! — Акаен стискав у руках аркуш паперу і кричав на нього. Просто тому що більше не було на кого.

Посильний із цим листом прибув уранці, пошту доставили до кабінету королівського радника. Але конверт потрапив у руки чоловіка лише надвечір.

Агресія накочувала на лорда Деврахе вогняними хвилями, які наростали одна за одною.

Вже не тільки руки тремтіли в нього, а й око починало смикатися, і серце билося так швидко, що цей стукіт луною віддавався у вухах.

«Це дівчисько знову вислизнуло, — подумав він. — Їй хтось допомагає! Їй просто повинен хтось допомагати! Вона може бути їхньою шпигункою!»

Варто було тільки цієї думці дозріти в його розумі, як щось заторохтіло у верхній шухляді столу. Неприємно так, верескливо, ніби хтось дряпав скло.

Радник короля здригнувся від цього звуку, стиснув у руці послання і ступив до столу. За мить у його руках опинилось невелике срібне дзеркальце на довгій ручці.

Такими користувалися його дочка та його коханка. Але саме це дзеркало належало раднику короля.

— Ви давно не давали про себе знати, лорде Деврахе, — голос, що пролунав із дзеркала, здавався спотвореним. Так само скрипучим, як і сигнал про те, що з Акаеном хочуть поговорити.

— Були невідкладні справи, — спокійно відповів чоловік, усе ще стискаючи у руці свідчення чергової поразки.

— Нам дуже хотілося б знати про ваші справи трохи більше, лорде Деврахе, — пролунала нова відповідь із дзеркала, яке не показувало того, хто говорить. Радник короля бачив лише своє власне відображення.

— Обов'язково поділюся з вами своїми думками найближчим часом, — відповів Акаен.

— Будемо цього чекати. А у нас є для вас новини. Нашим шпигунам вдалося дізнатися, що королівство Орієнт виділило надто багато золота на кораблі, що наштовхує нас тільки на одну думку.

— Військовий флот, — прошепотів чоловік.

— Нам не хотілося б у це вірити, запевняю вас. Але все свідчить саме про це. Дейвії варто бути готовою до того, що до зими у Орієнта з'явиться з десяток таких кораблів.

Лорд Деврахе проковтнув в'язку слину.

—  Дякую, що повідомили.

— Ми ж ваші союзники, лорде Деврахе… До речі про кораблі, наші люди мають бути вже недалеко від ваших берегів.

— Я передам з ними ваше золото.

— Передайте з ними й ті відомості, якими володієте, — у голосі, незважаючи на безперервний мерзенний скрип, Акаен почув усмішку.

—  Звичайно.

—  Деактивую артефакт.

Дзеркало в руках королівського радника затихло.

—  Прокляття! —  Чоловік піддався злості, кинув артефакт назад у ящик і закрив його.

Він не знав, як повідомити союзникам, що весь їхній план міг зірватися через одне дівчисько. Тепер лорд Деврахе був просто впевнений, що ця Ксанта шпигунка Орієнта. Інакше з чого такий поспіх із спорудженням військових кораблів? Орієнт дізнався, що Дейвія не готова до війни!

«Треба більше індовира, — подумав чоловік, не помічаючи, як згризає з вказівного пальця кінчик нігтя, — вони привезуть кілька ящиків… і на скільки цього вистачить? Прокляття!»

Акаена злило те, що він втрачає контроль над ситуацією. Злило, що Орієнт вирішив стати їм ворогом. Хоча про це варто було замислитися ще тоді, коли вони відмовилися продавати індовир Дейвії. Ще тоді Орієнт готувався до захоплення нових територій.

Це точно! У цьому не було жодних сумнівів!

***

— Мені повідомили, що ти не їси вже другий день, — Штефан Торваль ступив у сиру темну камеру і підібгав губи.

Ворт, здавалося, не зрушив з того останнього разу, як викладач відвідував його. Штефан думав, що незабаром після відбуття лорда Деврахе отримає наказ щодо цього двоєдушника. Але минуло вже більше п'яти днів, а про бранця, здавалося, забули.

Молодший двоєдушник ніяк не відреагував на появу гостя та його слова.

Він на соломі, підтягнувши коліна до підборіддя, і подумки лаяв себе всілякими словами.

За те, що так легко попався людям короля, був необережним. За те, що видав усе, що знав про Ксанту. За те, що опинився тут, а не на одній із доріг, яка могла привести його до подруги.

— Ворте, якщо ти перестанеш їсти, тобі перестануть приносити їжу, — Штефан зробив ще одну спробу завести розмову.

Але бранець знову ніяк не відреагував. Зараз він знову згадував той день, через який все стало шкереберть. Через який він опинився тут.

— Ксанту ще не впіймали, — тихо промовив Штефан і розвернувся, готовий піти.

Він сам не знав, навіщо сказав це бранцю. Але дорослому двоєдушнику здалося це правильним.

— Що?

Голос був тихий, охриплий. Ворт нарешті поворухнувся, витягнув перед собою затеклі ноги.

Штефан не відповів. Завмер біля виходу спиною до хлопця. Але, не почувши повторного питання, зробив крок. Двері зачинилися за ним з глухим брязкотом. Замкнули всередині двоєдушника, у якого в душі знову спалахнула надія.