Розділ 26

Час пролітав для Ксанти якось надто швидко. Дні змінювалися днями. Літо перевалило за половину. А найяскравішими спогадами, які залишалися у пам'яті дівчини, були виступи.

Вона вперше у своєму житті не танцювала на святі Двуликого. Він пройшов повз, як звичайнісінький день. Ксанта навіть не думала про нього, не згадала. А коли схаменулась — було вже пізно. І це викликало в душі якийсь смуток. Щось таке, що вона не могла пояснити навіть самій собі.

— Тримай, — до неї підсів Дерік, простягнув кілька шматочків в'яленого м'яса.

Ніль якось підстрелила оленя, поки вони рухалися довгим трактом, на якому не було ні сіл, ні міст. Ельва частину м’яса приготувала одразу, а частину зав'ялила на майбутнє.

— Дякую, — дівчина прийняла з його рук їжу і вдивилася в гаряче нутро багаття, яке викидало іскри в темне нічне небо.

Через важкі хмари не було видно зірок. Не було видно місяця.

— Скоро вже дістанемося міста, — усміхнувся хлопець, скуйовдив руде волосся п'ятірнею. — Ти ще встигнеш засумувати за тією тишею, що панує на цій дорозі.

Ксанта спробувала посміхнутися: 

— Я бачила цей тракт на картах. Але не думала, що він й справді такий довгий. Безлюдний. Так завжди було? Чи щось трапилось?

Фокусник хмикнув:

— Завжди так, ми тут проходимо щоліта. Навколо тільки ліси та гори. Подейкують, тут колись було місто, неподалік. Але потім сталася пожежа. І місто так і не відбудували. Може і попелище ще залишились, не знаю.

Двоєдушниця відкусила в'яленої оленини, кинула погляд у бік темних дерев, які оточували її наче стіни.

Їхні з Деріком розмови останнім часом були саме такими. Порожніми, що не підіймають важливих тем. Нажаль, Ксанта ні з ким не могла поділитись тим, що в неї зараз на душі. Навіть із Деріком. Навіть знаючи, що його симпатія до неї справжня та щира.

А думала двоєдушниця тільки про те, що місто, в яке вони зараз прямують, — Паят — знаходиться дуже близько до столиці. Так близько, що верхи до головного міста Дейвії можна дістатися за добу галопом.

Усього доба, і вона опиниться там, де живе король. Де знайшли собі дім його підлеглі. Всі ті, хто винен у смерті Тесси та стражданнях двоєдушників у темній вежі.

Вона думала про це, будувала плани та ненавиділа сама себе.

Адже можна переконати Ітара змінити маршрут. Можна вмовити його відвідати столицю, від якої «Бродяги» відмовилися цього року, щоб не наражати двоєдушницю на небезпеку. Так, все це можна зробити. Можна навіть спробувати переконати всіх виступити перед аристократами, можливо навіть перед самим королем. Але... чи зможе вона щось зробити? Чи вистачить їй сил, щоби помститися. Щоб всі винні справді відчули її помсту. Щоби зрозуміли.

Ця думка не відпускала дівчину. Не давала спокою.

Адже якщо вона зважиться хоча б на спробу, «Бродяги» постраждають. Вона не зможе не підставити їх. 

Чи готова була двоєдушниця ризикнути ними?

Ксанта кинула обережний погляд у бік Деріка, який сидів поруч і просто затишно мовчав.

«Я не зможу, — подумала вона, опускаючи погляд. — Не зможу наразити їх на небезпеку. Вони мені допомогли. Я полюбила їх».

І нова низка думок кидалася на дівчину, наче дикий звір. 

Чи готова вона покинути «Бродяг» зараз? Коли її життя трохи налагодилося.

Ксанта розуміла, що це не її шлях. Що бродячий цирк лише ступінь. Але тут і зараз їй було так добре, що вона не могла більше ні про що думати. Просто не хотіла.

Минуле життя потроху тьмяніло, залишаючи лише присмак гіркоти та болю по сестрі, смутку за батьками.

— Ти останнім часом така тиха, — Дерік обсмикнув двоєдушницю, яка з головою поринула в думки, що її роз'їдали. — Тебе щось турбує?

— Ні, —  легко збрехала вона і відразу пошкодувала про це.

Йому вона могла довіряти. Могла розповісти все, що має на серці. Але не стала. Не хотіла псувати момент, який вони проживали пліч-о-пліч.

Колись Ксанта покине «Бродяг», залишить їх у минулому. І згадуватиме такі вечори з Фокусником як щось тепле та радісне. Щось, у що кортить повернутися і прожити той день знову.

***

— Не хивлюйтеся, любчику. Повірте, ви ще не всю подяку корони отримали.

Акаен Деврахе розтяг тонкі губи в мерзенній усмішці. Але Штефан на це не відреагував. Загрози він чув із завидною регулярністю.

— Що ви ще хочете від мене?

Зустріч проходила у вежі. Акаен більше не ховався і не призначав зустрічей у безіменній таверні. Він почував себе в таємній академії як вдома. Блукав коридорами наче господар, приходив з перевіркою на лекції та заняття. Він стежив за парами двоєдушників настільки уважно, ніби складав свій особистий список найсильніших і найвідданіших короні пар.

Лорд Деврахе гостював у вежі вже кілька днів. І невдовзі мав повертатися до столиці. Але поки що у нього були тут справи, які вимагали невідкладного втручання.