Розділ 22

Того дня ранок у вежі почався рано. Настільки рано колись прокидались тільки ті двоєдушники, хто не зміг розбудити свою другу душу. Але того дня прокинулись усі. Сніданок вже чекав їх на столах, а заняття перенесли на вечір.

А все тому, що широкими дорогами до вежі вже котила непримітна темна карета без емблем та гербів. Тягли її дві сухорляві темні кобили, які навіть не здогадувались, кого саме везуть.

Двоєдушників, які навчаються в таємній академії, вивели надвір, вишикували в шеренги, наказали опустити очі й чекати.

Скільки саме чекати не знали навіть ті, хто наказував. Серед останніх був і Штефан Торваль, який повернувся до своїх прямих обов'язків кілька днів тому.

Кати корони витрусили з нього все, що могли. Після чого передали чоловіка лікарям, які зробили все можливе, щоб зовні не було помітно, що саме пережив двоєдушник.

І зараз Штефан стояв поруч зі своїми учнями, які були впевнені, що їхній учитель просто хворів. Однак відчував себе він так само, як Ренрік, що стояв неподалік.

Останній був блідим, обзавівся глибокими синцями під очима і жадібним блиском у них. Штефан знав цей погляд — Ренрік знайшов індовір. І викладач навіть знав де. Адже коли він повернувся, його кабінет взломали, а шухліди столу висмикнули з коренем.

«З тобою ми ще поговоримо, шмаркач», — подумав Штефан, кинувши ще один погляд на того, кому він не бажав долі, якої і сам якимсь дивом зміг уникнути. Нікому з двоєдушників він не міг побажати такої долі.

А потім попереду пролунало іржання коней, перестук копит, і в ворота в'їхала самотня карета без будь-яких розпізнавальних знаків.

Ворота замкнули, і тільки після цього дверцята карети відчинилися, спустилися невеликі складні сходи, і з середини воза показався огрядний чоловік. Рідке темне волосся, зібране в короткий хвіст на потилиці, невеликі світлі очі і блискуче підборіддя, яке не знало щетини.

Штефан стиснув зуби, дивлячись на лорда Деврахе.

Після радника короля з карети з'явилися двоє чоловіків у темно-синій формі. Вони витягли велику скриню і почали споруджувати з її вмісту щось, що нагадує вівтар для поклоніння.

На невисокий п'єдестал встановили портрет сивого чоловіка, поклали перед картиною корону і завмерли по обидва боки від того, що Штефан назвав себе ілюзією короля.

Чи чекав двоєдушник, що його величність особисто приїде приймати клятви двоєдушників — мабуть, ні. Він більше вірив у те, що дітей вирішать особисто відвезти до королівського двору.

Але прогадав і тут. Ніхто не збирався ризикувати. Замість короля надіслали лише його довірену особу. А клятви двоєдушники приноситимуть портретові короля. Ну, що за цирк?

— Ось і настав той день, на який усі ви так чекали! — пафосно заявив Акаен Деврахе, промокуючи високе блискуче чоло білою хусткою. — День, коли ви можете принести клятву вірності короні.

— Ще дві зими і можемо бути вільними, якщо війна не розпочнеться, — пролунав шепіт збоку Штефана.

Дорослий двоєдушник обернувся і пропалив поглядом хлопця, який ризикнув зараз відкрити рота. Але незважаючи на це, сподівався на такий перебіг подій не менше, ніж зібрані перед вежею двоєдушники.

— Цей день має велике значення! — продовжував сипати словами радник короля. — Цього дня вам дозволено схилити голову перед вашим монархом та дати обіцянку захищати його величність та інтереси корони ціною власного життя… і ціною ваших двох душ!

Штефан упіймав незадоволений погляд радника на собі, але залишився стояти на місці.

— Хто першим схилить голову? — верескливо поцікавився Акаен, не отримавши підтримки від дорослого двоєдушника.

Сам Штефан не присягався короні у своїй вірності. Його змусили бути вірним іншими способами.

А потім перша пара двоєдушників зробила крок вперед.

Здається, лорд Деврахе знітився від цього. Він не звик до того, що двоє людей можуть діяти як один. Він чекав на першого сміливця. А отримав першу пару, яка опустилася навколішки перед портретом короля.

Збентеження Акаена тривало недовго. Він швидко опанував себе і почав вимовляти слова клятви, яку діти повторювали, опустивши очі до землі.

Ритуал почався рано-вранці. І тривав до обіду, поки кожен із двоєдушників, які навчалися у вежі, не вимовили священні слова і не пообіцяли покласти своє життя і душі на благо королівства.

Але навіть після цього радник короля не поїхав. Коли всіх відправили давитися комкуватою сірою кашею, чоловік розгулював коридорами, переконуючись у тому, що всі його вказівки виконуються. І, звичайно, найбільше питань у нього було до Штефана.

— Як проходять індивідуальні заняття?

Радник короля зайняв місце за столом в аудиторії і раз у раз кидав погляди на нові блискучі замки на ящиках столу.

— Все за розкладом, — доповідав двоєдушник.

— Я чекаю доповіді, в якій ви повідомите імена пар, які справляються краще за інших.

— Звичайно.

— А ще я надішлю ящик індовіра. Нехай звикають до підсилювачів.

— Звичайно, — відповів Штефан, насилу стримуючи гримасу огиди.