Розділ 17

— Проходь, — провісниця пропустила Ксанту вперед, прибравши з дороги темно-зелену штору.

Намет, який у перший момент здався двоєдушниці великим, насправді виявився просто величезним. За огородженою ареною було невелике темне приміщення — коридор. А за ним ще одне — просторе світле місце з реквізитом, стійками з одягом і кількома дзеркалами, підвішеними просто на мотузках, які примотали до балок.

Саме звідси лунав гомір. Стояв шум, актори сварилися і сміялися, хтось розташувався на дерев'яних погано збитих ящиках і спішно розправлявся з вечерею, що насипали в неглибокий глиняний посуд.

І все таке яскраве, квітчасте, гучне.

У двоєдушниці навіть запаморочилось у голові.

Вона вже збиралася відступити, але на плече у заспокійливому жесті лягла рука Ельви.

— Злякалася?

— Ні! — обурено озвалась дівчина. Але вигадати виправдання своєї невпевненості не встигла.

На неї звернули увагу.

— Хто це? — довгов'язий хлопчина з копицею рудого волосся, що сидів на ящиках і спішно вечеряв, вказав на двоєдушницю дерев'яною ложкою.

— Мене звуть… — вона забарилася на мить, вирішуючи, чи варто приховати справжнє ім'я і назватися іншим, — Ксанта. І я двоєдушниця.

Останнє вона випалила на одному подиху, боячись, що серце проломить ребра. Визнаватись у такому перед цілим натовпом — дурість. Адже вона зовсім їх не знає. Нікого із них. Що, якщо про її появу доповять короні? І доповять дуже скоро?

Ксанта труснула головою, відганяючи панічні думки.

«Я не збираюся ховатися все життя, — подумала дівчина. — Що б не радив Штефан, я не дрібний шкідник, який збирається ховатися в канавах і піднімати голову тільки в темний час».

І разом з тим вона розуміла, якщо зараз впіймає бодай тінь емоцій, які їй не сподобаються, не залишиться. Втече. Сховається. Нехай тоді доносять, якщо захочуть… Але зараз вона готова ризикнути і дати їм шанс, повіривши на слово ворожці.

У задній частині намету повисла тиша. Ксанта відчула тяжкість поглядів усіх присутніх. Деякі з них косилися на Ельву, що стояла у неї за спиною, а потім знову поверталися до дівчини.

— Раді познайомитись, Ксанто, — тишу порушив задерикуваний чоловічий голос.

Двоєдушниця навіть не одразу зрозуміла, хто це сказав. Просто не змогла поєднати між собою постать Людини-Скелі, з таким юнацьким та дзвінким тембром.

— Проходь, — змахнула тонкою рукою дівчина із зализаним каштановим волоссям.

Двоєдушниця впізнала її тільки за манерою рухатися. Тому що під час виступу хотілося дивитися зовсім не на обличчя. А на плавні рухи, трюки, рух полум'я, що розмазується повітрям. Це була та сама танцівниця зі смолоскипами, яка заворожила натовп своїм номером.

— Для двоєдушників тут завжди знайдеться місце, — підтримав її чоловік, який уже змив грим. І зараз не здавався таким блідим, як на сцені. Але костюм не змінив. І Ксанта визнала в ньому глашатая.

Декілька несміливих кроків, і ось вона вже в оточенні артистів. «Бродяги» посміхалися, навперебій представлялися і сипали питаннями, на які Ксанта просто фізично не встигала відповідати.

— Я Татія, — витончено вклонившись, представилася танцівниця.

— Гловар, — підморгнув Людина-Скеля.

— Малівика, — посміхнулася дівчина із чорними кучерями. Її Ксанта не бачила на сцені і навіть уявити не могла, який талант має нова знайома.

— Дерік, — підняв руку рудоволосий юнак.

— Ітар, — кивнув глашатай.

— Ніль, — до них приєдналася лучниця, яка весь цей час стояла в тіні.

Ксанта крутила головою, намагаючись бодай частково запам'ятати імена. Але вони змішувалися в кашу, і двоєдушниця боялася, що до ранку забуде кого як звуть.

— Ми не будемо питати, чому ти вирішила до нас приєднатися, — крізь гам пробився голос того, кого Ксанта вперто про себе продовжувала називати глашатаєм. Решта затихла і дала можливість Ітару продовжити. — Розкажеш, коли захочеш. Ельва тобі не збрехала, ми вже допомагали двоєдушникам. Всі вони мали свої причини сховатися за вивіскою цирка. Єдина наша умова, Ксанто, на той час, що ти з нами, тобі доведеться стати однією з нас.

— Циркачкой? — скинула брови дівчина. — Я... нічого не вмію.

— Помиляєшся, — Татія, що сиділа поруч на високому ящику, погойдувала у повітрі тонкою ногою. — Якщо ти двоєдушниця, тобі підвладна магія. А це іноді краще, ніж прості трюки.

— Але, якщо я покажу магію, глядачі дізнаються, хто я…

— Показати магію і сказати, що то магія, — дві різні речі, — посміхнувся рудоволосий хлопець. Здається, звали його Дерік. — Ось дивись.

Він зняв з пальця широке мідне кільце, крутнув його між долонями, підкинув, упіймав. Ксанта заворожено стежила за блиском світла на полірованій прикрасі.

Дерік ще раз крутнув кільце, а потім спритним рухом незрозуміло звідки, ніби з самого кільця, витягнув невелику яскраво-синю хустку. Змахнув нею, струснувши в повітрі та продемонстрував усім клаптик тканини.