Розділ 15

— Любчику, ви, здається, не розумієте, — чоловік, ім'я якого заборонено було вимовляти вголос, буквально нависав над Штефаном, що сидів у кріслі.

Двоєдушник мовчав, він уже сказав усе, що мав. Але Акаену Деврахе цього було замало,  він ніби відчував, що щось від нього приховують.

— Я все сказав, — голос Штефана звучав рівно. — Як і Берт із Калебом. Якщо я не помиляюся, вони склали звіт відразу після події і направили його вам.

— Вам варто відповідати тільки за себе, — знову схилившись над чоловіком, зауважив радник короля.

Гудзики на його квітчастій жилеті так сильно натяглися, що двоєдушник примружився, ніби готуючись до найгіршого сценарію.

— Цей метод завжди спрацьовував, — сказав лорд Деврахе. — А тут спричинив смерть двох двоєдушників. Тих двоєдушників, котрі були потрібні короні. Це виглядає підозріло, чи не так?

— Не знаю, що підозрілого ви тут побачили, — Штефан продовжував дотримуватись тієї поведінки, яку обрав для сьогоднішньої зустрічі. — Вони не витримали. Я вас про це попереджав. Але за нашої минулої зустрічі ви сказали, що вас не цікавить нічого, окрім результату.

— Я знаю, що сказав! — гаркнув почервонілий від натуги чоловік. — Але мені потрібний той, кого буде покарано за цю помилку!

Штефан промовчав. На його думку, покарання мав понести той, хто вирішував та наказував. А це був, найімовірніше, сам лорд Деврахе.

Тож власну думку варто було притримати при собі.

— Я ще можу вам чимось допомогти? — спитав Штефан після того, як мовчання затяглося.

Радник короля важко дихав — це був єдиний звук, що наповнював приміщення.

— Ми з вами не закінчили, любчику, — сказав лорд Деврахе, так і не обернувшись, але змахнув рукою, відпускаючи двоєдушника. — Не забувайте, для чого це все.

— Про це неможливо забути, — сухо озвався Штефан, стиснувши кулаки. І вийшов із приміщення.

Минулої їхньої зустрічі саме Штефан Торваль залишився один у чотирьох стінах у змішаних почуттях. Зараз вони обмінялися ролями.

Лорд Деврахе провів рукою з короткими пухкими пальцями по обличчю, стираючи піт, і мружився.

Останні десять днів рясніли поганими звістками. І смерть двох дівчат, що не зробили крок у вік створення, була лише малою краплею в озері проблем. Але заплющувати очі на помилку через її дріб'язковість, лорд Деврахе, звичайно ж, не збирався. Особливо з огляду на те, що деякі деталі йому здавалися підозрілими. Але поки що йому варто було розібратися з дорослими двоєдушниками, які допустили витік деяких важливих відомостей із поселення, про яке ніхто не мав знати. А потім з листами шпигунів з-за океану, які доповідали про речі, які змушували лорда Девраха замислюватись про те, що дітей-двоєдушників треба було взяти під свою опіку у більшому обсязі.

***

Пройшло п'ять днів з того моменту, як Ксанта з'явилася в місті, що зветься Ошаур. Ночувала двоєдушниця на заїзді на околиці міста, де кімната коштувала дві срібні монети. Їла щодня. А весь вільний час витрачала на роботу за оголошеннями.

Більше такого легкого заробітку, як із упійманням щурів-мишей, їй не траплялося. Але Ксанта не скаржилася, адже чим складніше була нова робота, тим менше сил і часу вона мала на думки.

А думок було багато. І кожна із них завдавала їй нестерпного болю.

Може, саме тому, коли сонце почало хилитися до заходу, вона вперше не поспішила у бік таверни, а повернула до площі, яку вже знала як свої п'ять пальців.

Повільно йшла по вимощений камінням вулиці і… посміхалася.

Так, по-справжньому посміхалася, бо згадувала Тессу. Її сміх, звички, рішення. Нехай усім оточуючим і могло здатися, що з них двох найдіяльнішою була Ксанта, але й її сестра мала рішення. Мала свій вибір.

І сьогодні Ксанта вирішила прожити день так, як це зробила б Тесса. Наче вшановуючи цим її пам'ять.

Незабаром попереду почувся шум, музика, сміх.

І нехай це було не свято Дволикого, яке так любила сестра, але вона б не відмовилась відвідати ярмарок. Та ще й такий великий.

— Жувальний смаколик, будь ласка, — Ксанта зупинилася біля яскравого прилавка, прикрашеного справжніми квітами.

Жінка в квітчастій хустці, зав'язаній на потилиці тугим вузлом, вихопила у неї з рук мідну монетку і простягла те, що Ксанта пообіцяла собі ніколи в житті не купувати. Але сьогодні вона — це не вона.

Сьогодні вона — Тесса.

Тож незабаром дівчина йшла по жвавих вуличках, розглядаючи лотки і голосно жуючи солодощ, яка так і норовила прилипнути до зубів і обтягнути солодкою плівкою губи.

Смак невдовзі зник, але Ксанта продовжувала настирливо жувати, аж до болю у вилицях.

«І що ти знайшла в цій погані?» — подумала двоєдушниця, стримуючи сльози.

Але тут же обсмикнула себе. Щоб не чекати на відповідь звідти, звідки її неможливо отримати.

Музика та шум вели її вперед. Ярмарок кипів життям. Торговці зазивали у свої намети, вуличні артисти дихали вогнем і танцювали з мечами, у клітках виблискували очима небачені досі звірі.