Розділ 12

Він увійшов у кімнату без вікон мовчки. Відчинив двері ногою, ті з гуркотом відлетіли і вдарилися об кам'яну стіну. Двоє, що стояли біля довгого металевого столу, здригнулися й обернулися.

Вони побачили, як усередину зробив крок Штефан Торваль, а на руках він ніс бездиханне тіло дівчини. Дівчини, волосся якої ніби вкрилося інеєм.

— Ми самі доповімо раднику короля про те, що сталося, — сказав один із двоєдушників, відсуваючи від себе ніж.

Штефан краєм ока відзначив багряні плями на лезі і стиснув зуби.

Це не те, про що вони домовлялися. Вплив мав бути лише магічний.

— Що це? — його голос стебнув батогом.

— Що? — обізвався один із братів, які брали участь в операції.

— Ніж, — сухо вказав Штефан.

— Надійшов наказ, — озвався той із двоєдушників, який досі мовчав. — Ми мали впоратися сьогодні.

— І як? — пирхнув викладач. — Впоралися?

Його трясло від люті, як від морозу.

— Ми доповімо про те, що сталося, — знову заговорив перший. — Вам не доведеться відповідати за втрату бойової одиниці.

— Пішли геть, — прошипів Штефан, відступаючи від дверей.

— Але…

— Геть!

Брати обмінялися спантеличеними поглядами. Все ж таки помилки в їх роботі траплялися, і це не було приводом для такого яскравого прояву емоцій. Особливо з боку такої людини як Штефан Торваль.

— Ви знищите тіла?

Той двоєдушник, який спробував поставити це питання, затнувся, зустрівшись поглядом зі Штефаном. І поспішно пройшов повз, не бажаючи й надалі провокувати буйного викладача.

Металеві двері зачинилися за братами з гучним брязкотом.

Вогники десятка свічок, що зависли в повітрі прямо над столом, який накривало біле простирадло, здригнулися. Але відразу випросталися, коли все в кімнаті завмерло.

Штефан крокнув уперед і повільно перехопив Ксанту за талію. Опустив її ноги, так щоб вони торкнулися підлги, і прошепотів заклинання.

Минуло кілька миттєвостей. Довгих. Огидно довгих, перш ніж її вії здригнулися. Вона шумно втягла ніздрями повітря і похитнулася. Якби не руки вчителя, дівчина впала б.

Вона повільно розплющила очі і відсахнулася.

— Мені шкода, — промовив Штефан.

І тільки ці слова пролунали, як Ксанта відскочила від нього. Не втрималася на ногах і вчепилася пальцями в край металевого столу. Той похитнувся, простирадло сповзло.

— Ні, — прохрипіла дівчина, дивлячись прямо перед собою. Дивлячись в обличчя мертвої сестри. — Ні…

Штефан підібгав губи, навіть не бажаючи навіть уявляти, що вона зараз переживає. Наскільки сильним є той біль, який вона продовжує переносити на своїх тендітних плечах.

Але чоловік не мав часу. 

— Вони думають, що й ти померла, — сказав він, зробивши крок у бік Ксанти.

І завмер, напоровшись на крижаний, сповнений ненависті погляд.

— Ти дав слово, — прошепотіла вона, продовжуючи чіплятись слабкими пальцями за край столу. — Штефане, ти дав слово…

— Дав, — підтвердив він, стійко витримуючи її ненависть. — І не стримав його.

Він не збирався виправдовуватися. Не збирався казати, що надійшов інший наказ. Що корона квапила не лише його. Що не лише він винен у цій смерті.

— Я тебе вб'ю, — пообіцяла Ксанта, дивлячись йому у вічі.

— Добре, — Штефан кивнув. — Але зараз у тебе не вистачить на це сили. Тому слухай: вони не знають, що ти жива. Ти повинна тікати, я допоможу. Якщо залишишся, тебе вб'ють, бо їм потрібні лише пари. А ще… ти таки збудила другу душу.

Його слова звучали для Ксанти, як якийсь спів на незнайомій мові. Вона чула все, але не розуміла сенс. У вухах у двоєдушниці дзвеніло, останні сили вона витрачала на те, щоб встояти на ногах.

— Ти мене чуєш?! — він ступив до ослаблої двоєдушниці, схопив її за плечі і струснув, водночас виплескуючи цілюще заклинання, яке сплетав увесь цей час. — Ксанто, зберись! Тобі треба тікати звідси. Ти це зрозуміла?

— Зрозуміла, — слабо пробурмотіла вона, навіть не глянувши на чоловіка. Вона не могла відвести погляду від Тесси.

Блідої Теси, ніби замерзлої та застиглої. Із знекровленими губами та заплющеними очима. Вона наче просто спала. Але Ксанта знала, що це не так. Вона більше не відчувала їхнього зв'язку. Цей зв'язок був розірваний. Він луснув, коли обірвалося життя однієї з двоєдушниць.

— Чому я жива? — вона спитала це так тихо, що Штефан насилу розібрав її слова.

— Не всі двоєдушники вмирають, коли гине їхній близнюк, — з гіркотою в голосі обізвався чоловік, трохи послабивши хватку на плечах Ксанти. — Ваш зв'язок був не настільки міцний, щоб його розрив убив тебе. Але досить міцний, щоб заподіяти непоправну шкоду.

Ксанта нарешті перевела на нього погляд, і в ньому двоєдушник прочитав німе запитання.