Розділ 4

Тесса досі пам'ятала той крик, який видала їхня мати. Пам'ятала сльози в очах батька. В очах людини, яка ніколи не дозволяла собі показувати емоції. І це налякало її більше, ніж все інше. Батьки не стримали емоцій, і тепер вона не могла впоратися зі своїми. Не могла впоратися з почуттями, які захоплювали її і перетворювали на оголену грудку нервів.

Навіть Ксанта, яка мовчки сиділа поруч прямо на підлозі тремтячого воза, не могла допомогти їй своєю присутністю.

Вони були в дорозі вже понад десять днів. Але вони були не одні.

Широким утоптаним трактом їхало з десяток критих возів, які зібрали дітей з усіх сіл двоєдушників. На зупинках та привалах дітям дозволялося вибратися з душного нутра возів, спуститися на землю та вдихнути чисте повітря. Попити води, поїсти та поговорити з такими ж, як вони самі.

У першу зупинку сестри нікуди не вийшли. Тесса так сильно тремтіла, що не могла й на ноги встати. Ксанта залишилася з нею. Але так і не змогла знайти слова підтримки. Тому просто сиділа поруч на засипаній затхлою соломою дерев'яній підлозі воза і тримала сестру за руку. На другій зупинці вони несміливо визирнули і простояли у коней весь час. На третій змогли заговорити зі своїми супутниками.

Усі, хто їхав з їхнього села, були молодші за сестер не менше ніж на п'ять зим. Перелякані діти тулилися один до одного і більше плакали, ніж розмовляли. Посланці короля, які супроводжували кожен свій воз, не поспішали заспокоювати двоєдушників. Навіть не намагалися із ними заговорити.

— Чому ми? — Ксанта звернулася до сестри під час однієї з зупинок.

Вони відійшли від воза і сіли просто в придорожню пилюку. За час подорожі їхні сукні перетворилися на брудні ганчірки, волосся обліпило круглі обличчя.

Ксанта відчувала пильний погляд людини короля, але не відреагувала. Якби цей чоловік хотів щось сказати чи зробити, він би вже давно це зробив. Але поки що він був лише мовчазним спостерігачем. Як і інші люди в білому одязі з кулонами на довгих ланцюжках.

— Я не знаю, — Тесса вже не тремтіла, але й впевнено себе не відчувала. — Вони все молодші за нас.

Ксанта повернула голову, ніби шукаючи підтвердження словами сестри. І та мала рацію. Усі діти, яких тільки могла бачити дівчина, були молодше. Хтось більше, хтось менше. Але це не скасовувало того факту, що вони з сестрою стояли на межі того віку, який призначила корона.

— Це через мене, — прошепотіла та із сестер, яка на недавньому святі першою обрала червоні стрічки. — Старости обрали нас через мене.

— Що ти таке кажеш? — Тесса насупилась, похитала головою. — Яким боком тут ти?

— Я не розбудила другу душу, — одними губами озвалася Ксанта. — Це покарання. Вони вигнали мене. І тебе через мене.

— Дурниці! Нікого не виганяли! Може, це й через тебе, але тільки тому, що ці люди зможуть навчити тебе. І допомогти. Це не вигнання!

Ксанта тільки хмикнула і відвернулася. У неї були свої думки з цього приводу. І вона точно не вірила в те, що корона зможе навчити її бути двоєдушником. Якщо хтось і зможе її навчити, так точно не прості люди, які і про магію нічого до ладу не знають.

Подорож тривала. І незабаром страх змінився на цікавість. Діти, які нещодавно тулилися один до одного і здригалися від будь-якого шурхоту, почали частіше дивитися на інших і навіть посміхатися.

На одній із зупинок Ксанта задрімала, втомившись після безсонної ночі в дорозі, а прокинулася від щебету птахів. Дзвінкого, мелодійного. Птахи співали. Справді співали… А коли дівчина розплющила очі, вона зрозуміла — співала лише одна птаха.

Її сестра сиділа на краю воза, притулившись боком до борту і впустивши голову на груди. Вона була непритомна. А на дівочих колінах сиділа маленька сіра пташка, заливаючись такою дзвінкою піснею, що вуха закладало.

Тесса не просто так звернулася до своєї другої душі. Перед нею стояли двоє дівчат, що прожили не більше п'яти зим від свого народження. Припухлі очі, насуплені брови та червоні плями на щоках. Вони щойно плакали, обидві. Але пісня маленької пташки відволікала тих від горя. Подарувала мить затишку та щастя. Це їм подарувала Тесса.

Ксанта боялася поворухнутися, спостерігаючи за цією неймовірною сценою. Боялася злякати. Прикривши очі, вона й сама прислухалася до дзвінкої пісні крихітної сірої пташки. І відчула полегшення, яке призначалося не для неї. Але й на Ксанту його теж вистачило.

Посмішка з'явилася на її губах, як промінь сонця, що майнув крізь грозові хмари.

«Разом ми з усім впораємось», — подумала тоді дівчина. — «Обов'язково впораємося з усім. Але разом».

Більше Ксанта не сумувала. Не могла собі дозволити засмучуватися, коли її сестра намагалася підбадьорювати дітей, які так само втратили домівки і рідних.

Для них цей світ був чужим. Ніхто з них не повинен був залишити своїх рідних в такому ранньому віці. Але це сталося. І їм треба було триматись разом.

Особливо коли на горизонті з'явилася чорна вежа, що налякала всіх. Висока та товста, як стовбур тисячолітнього дуба. Вона височіла над світом і губилася своєю вершиною в густих білих хмарах, що затягли небосхил.

Діти помітно затихли. Навіть ті, хто зміг повернути собі бадьорість духу та підтримувати інших. А ось посланці корони, навпаки, підбадьорилися. Вони майже закінчили свою подорож. Майже виконали своє завдання.