Розділ 2

— Що відбувається? — Ксанта тулилася до холодної кам'яної стіни. До стіни єдиної будівлі у всьому селі, яка була зведена з каменю.

Тесса на неї шикнула та прислухалася. У вікні над їхніми головами загорілася свічка. Ворт і Лорт сиділи поруч на землі і мовчки дивилися один на одного.

Свято, яке влаштовували щороку, було зіпсоване. Посланець корони вибрав найгірший момент для своєї появи у їхньому селі. І мало того, що він приїхав саме сьогодні, він також змусив старост розігнати всіх по домівках. Тільки багаття залишилося горіти на площі, як нагадування про те, що сьогоднішньої ночі ніхто не мав спати. 

Вони й досі горіли, але їхнього світла не вистачало, щоб вихопити з пітьми четвірку, яка порушила наказ обох старост і зараз переховувалась у темряві біля їхнього будинку.

«Якщо мати зрозуміє, що ми не в ліжках, куди нас загнали, бути біді», — думала Тесса, намагаючись заспокоїти серцебиття.

— Нічого не чути, — пошепки поскаржився Лорт. — Тесса, ти ж пташка?

— Так, — озвалася одна з близнючок і кинула погляд на сестру. Але Ксанта вдала, що її не зачепило це питання. — Думаєш, це гарна ідея?

— Так, бо нам нічого не розкажуть. Ми ще не у віці створення. Давай.

Закусивши губу, Тесса кинула ще один погляд на сестру, а потім повільно видихнула з легенів усе повітря, з'їхала по стіні на землю і заплющила очі. Їй потрібен був час.

Ксанта мовчки розглядала сестру. Сукня задерлася, оголюючи засмаглі колінки. Волосся розсипалося по землі, збираючи сміття та траву. А груди завмерли, не піднімаючись від вдихів. Тому що Тесса не дихала. Тільки вії посмикувалися. І зіниці під опущеними віками методично рухалися, занурюючи двоєдушницю в медитативний транс.

Тесса зверталася до знань, якими поділилися з нею батьки. До навичок, які вона опановувала сама. Дівчина закликала свою другу душу, занурюючи першу — людську — в магічний сон.

Через якийсь час вона перестала відчувати своє тіло. Вирвалась із нього. І глянула на себе збоку.

Переступила з однієї крихітної лапки на іншу і струснула крилами.

Тесса більше не була дівчиною. Вона стала маленькою сірою пташкою, яка з'явилася з повітря і опинилася на грудях дівчини, що лежала.

Пташка повернулася до людей, що завмерли поруч. А потім різко відштовхнулася від тіла Тесси і злетіла до першого поверху. Приземлилася на широке кам'яне підвіконня і зазирнула всередину.

«Не дивно, що нічого не чутно», — подумала вона, переступаючи з лапки на лапку вздовж карниза. — «Тут нікого немає».

Відштовхнувшись, двоєдушниця злетіла ще вище, опустилася на наступне вікно. Потім перелетіла до сусіднього. І ще одного. І там вона почула голоси. Розпізнала їх. І почала розуміти.

Сподіваючись, що її не помітять, пташка завмерла на межі світла і темряви, прислухаючись до слів, які в цьому образі звучали для неї чужорідно. Їй доводилося докладати неймовірних зусиль, щоб розуміти їх сенс. Але вона мала впоратися. Друзі на неї розраховують.

За вікном був практично темний кабінет. Хоча кабінетом складно було назвати кімнату, в якій містився лише вузький письмовий стіл та два стільці з високими спинками. Стільниця, яку вихоплював із мороку вогник самотньої свічки в мідній підставці, виявилася завалена купою паперів, які старости, здавалося, не розбирали цілу вічність.

Світла було настільки мало, що Тесса не змогла розгледіти гостя старост. Проте пташка чудово бачила спину одного з двоєдушників. Хто саме зі старост це був, вона не знала. Обидва чоловіки вже зробили крок у вік споглядання і були власниками великих блискучих лисин і густих білосніжних борід.

— Ви не розумієте важливості питання, — голос посланця короля здався Тессі огидним скрипом старого граба на холодному вітрі.

— Це ви не розумієте, якого дня прибули, — староста, що сидів за столом, говорив тихо. Пташці доводилося буквально вслухатися в кожен звук, щоб зрозуміти, про що той говорить. — Свято Дволикого важливе для всіх двоєдушників. А ви його перервали.

— Корона завдала нам образи, — голос другого старости пролунав звідкись із глибини кімнати. Тесса не бачила чоловіка. Але виразно змогла уявити, як залягла глибока зморшка між білими кущистими бровами. І яким поглядом вп'ялися в непроханого гостя безбарвні очі.

— Образи? — чоловік, що в цей момент перебував у кімнаті, різко встав і розвернувся. Стілець відлетів, з гуркотом впавши на підлогу і практично злякавши крилату шпигунку. — Ви не даєте мені й слова сказати. Це так ви шануєте свого короля та закони королівства? Вам дозволено жити у цих землях. Двоєдушники не платять податей, не відправляють своїх синів у королівську гвардію, не беруть участь у війнах. Ви зайняли позицію миру. І так зараз готові дякувати короні?!

Той староста, що сидів за столом, теж підвівся. І окинув гостя невдоволеним поглядом.

В його очах посланець короля був якимось нетямущим хлопчиськом. У цих біло-золотих одежах, з цим безглуздим чорним кругляшем на довгому ланцюжку. Не відчував чоловік у ньому сили. Жодної сили він не відчував у ньому, навіть моральної.

А коли зіниці старости запульсували, обмацуючи гостя особливим поглядом, то й відповідь знайшлася. Посланець короля боявся. Він буквально тремтів від страху, перебуваючи в поселенні двоєдушників. І в цьому його не можна було звинувачувати. Нехай перші двоєдушники і принесли короні клятву вірності, це було зроблено на взаємовигідних умовах. А зараз щось йшло не за планом.