Бонус

   У цьому місці не було ні верху, ні низу. Простір навколо нагадував брудне, розірване на шматки, яке то стискалося в щільну грудку, то розліталося в різні боки, оголюючи абсолютну порожнечу. Макс спробував поворухнути пальцями, але замість звичного руху відчув лише, як крізь його долоні протікають важкі, в’язкі потоки сирої матерії. Вона пахла паленою сіркою та старою вогкістю, та забивала легені, хоча потреби дихати тут не було.

   Його тіло виглядало жахливо. Одяг давно перетворився на обвуглене лахміття, що прилипло до зраненої, вкритої глибокими тріщинами шкіри. Колись сліпуче білосніжне волосся тепер висіло брудними, потьмянілими пасмами, втративши свій магічний блиск. Навколо раз у раз спалахували отруйно-червоні блискавки, вони з тріском розривали темряву, намагаючись зачепити його та випити залишки сутності.

   Макс хрипко вдихнув, зажмурившись від чергового спалаху прадавньої сили. Тіні навколо шепотіли, кликали його розчинитися, стати частиною цього хаосу, забути про все і просто зникнути. Але всередині нього, десь глибоко під зламаними ребрами, все ще жило щось уперте. Його прадавня сутність відмовлялася здаватися. Він чіплявся пальцями за уламки простору, зціплював зуби до крові на губах і продовжував триматися за своє існування, не дозволяючи порожнечі поглинути себе остаточно.

   Він навчився збирати крихти своєї колишньої магії, зціджувати її по краплі з навколишнього хаосу. Це вимагало неймовірних зусиль. Кожна секунда концентрації відгукувалася в голові диким, розривним болем. Але Макс продовжував плести свій тонкий ментальний зв’язок, пробиваючи лещатами волі товщу між вимірами. Йому потрібне було це вікно у світ живих.

   І простір зглянувся, розступився, показуючи тонку, дрібну картинку. Макс припав до цього примарного екрана, жадібно вдивляючись у знайомі декорації академії та саду.

   Віолетта йшла повільно, тримаючи під руку Віталіона. На її щоках знову з’явився той самий ніжний рум’янець, якого Макс так довго намагався домогтися своїми обманами. Вона більше не виглядала зацькованою чи наляканою. Віталіон щось тихо говорив їй, схиливши голову, і його темна магія більше не клубилася навколо хижим звіром. Вона покірно стелилася під ногами м’яким туманом. Віолетта підняла очі на свого дракона і щиро, відкрито усміхнулася. Вона була повністю зціленою. Вона була вдома.

   Макс дивився на цю посмішку, і всередині нього щось ламалося з сухим, огидним тріском. Руйнівна енергія розлому, що шматувала його тіло щомиті, здавалася нікчемною порівняно з цим видінням. Цей спокійний, щасливий погляд Віолетти, звернений до іншого, завдавав йому такого болю, від якого хотілося вити, роздираючи нігтями власні груди. Але він не міг відвернутися, продовжуючи каратися кожною секундою її чужого щастя.

   Картинка зблідла й розсипалася, коли отруйно-червона блискавка вдарила зовсім поруч, змушуючи Макса відкотитися вбік. Він упав на коліна, важко спираючись на тремтячі руки. Перед очима все ще стояв образ Віолетти.

   У цей момент у його розумі нарешті щось остаточно перегоріло. Прийшло чітке, крижане усвідомлення, що все скінчено. Вона ніколи не подивиться на нього так. Його почуття до Віолетти назавжди залишаться без відповіді, скільки б світів він не спалив і скільки б життів не переписав. Прадавній закон добровільної згоди, який він так зверхньо намагався обійти своїми майстерними маніпуляціями, виявився сильнішим за всю його божественну могутність, за всі його хитрощі.

   Ця думка випалила залишки його егоїзму. Одержимість, що вела його століттями, тепер трансформувалася у глухий, чорний і неймовірно небезпечний розпач. Він більше не хотів просто спостерігати, як привид. Всередині закипіла дика, тваринна жага повернутися у світ живих. Бодай якось. Бодай тінню, бодай на мить, але вирватися з цієї проклятої клітки хаосу, яка випивала його суть.

   Щоб пробити стіну розлому, потрібна була плата, яку звичайні істоти не змогли б навіть усвідомити. Макс зібрав усю свою прадавню силу, все те, що робило його Мансаліусом, володарем простору, і кинув цю міць на таран. Перехід відчувався так, ніби з нього живцем здирали шкіру, випалюючи кожну клітину ментального тіла. Магічні сили танули з шаленою швидкістю, витікаючи крізь пальці неприборканими червоними іскрами.

   Коли простір нарешті виплюнув його назад, Макс упав обличчям на вологу, холодну землю. Він судомно ковтнув повітря і зайшовся важким, хрипким кашлем, відчуваючи на губах смак звичайної, людської крові. Магічні здібності були повністю випалені, а резерв порожній.

   Він підвівся, тримаючись за стіну старої будівлі на самій околиці академії. Його рухи були повільними та важкими. Оглянувши свої руки, він помітив, що шкіра стала блідою, майже смертною, а волосся без жодного натяку на колишнє магічне сяйво. Він став майже людиною, блідою, знесиленою тінню своєї колишньої величі. Макс сховався в найглибших сутінках старого занедбаного крила академії, куди вже багато років ніхто не заглядав.

   Дні минали в напівзабутті, поки однієї весняної ночі він не змусив себе вийти назовні, щоб знайти бодай якусь їжу. Макс повільно блукав темними, порожніми коридорами, намагаючись не шуміти своїми важкими черевиками. Раптом попереду почулися тихі кроки. Він інстинктивно втиснувся в нішу за масивною колоною, затамувавши подих.

   З-за повороту вийшла дівчина. Вона тримала в руці невеликий магічний світильник, який м’яко освітлював її обличчя. Макс застиг, відчуваючи, як серце пропустило удар, а в грудях розлився знайомий, пекучий холод. Ця постать, легкий нахил голови при ході, навіть те, як її тінь лягала на кам’яні плити, все було до жаху, до божевілля схожим на Віолетту.

   Він подався вперед, трохи висунувшись із тіні. Дівчина зупинилася, почувши шурхіт, і повернула голову в його бік. Її розріз очей, лінія підборіддя, довге волосся… схожість була майже абсолютною. Його холодний, тверезий розум чітко розумів, що це зовсім інша людина, якась випадкова студентка, що просто схожа на його втрачене кохання. Але серце, яке роками голодувало в порожнечі розлому, відмовилося слухати логіку. Воно жадібно, з тваринним відчаєм вчепилося в цю ілюзію.