Розділ 39. Подих зірок

   Спалах у каплиці був такої сили, що на мить сама світобудова ніби завмерла, згорнувшись в одну сліпучу точку. Но слідом за несамовитим сяйвом прийшла тиша, глибока, оксамитова й абсолютно мирна. Сліпуче біле світло почало повільно затихати й танути, залишаючи після себе не запах гару чи сірки, а дивовижну, майже гірську свіжість, змішану з ароматом ранньої весни та чистого повітря.

   Віолетта розплющила очі й виявила, що лежить на холодній кам’яній підлозі каплиці. Перше, що вона зробила, судомно, зі схлипом вдихнула повітря. Легені обпалило холодом, але це був найпрекрасніший біль у її житті, бо він означав, що вона жива. Дівчина не вірила своїм відчуттям. Вона повільно підняла тремтячу руку до грудей, туди, куди ще мить тому ввійшов примарний кинджал, але пальці намацали лише гладку тканину. Рана зникла, не залишивши навіть шраму. Весільна сукня, яка раніше тиснула на плечі й здавалася магічними ланцюгами, тепер відчувалася просто як важкий білий шовк. Магія тієї істоти, що намагалася підкорити її своїй волі, вигоріла дотла, залишивши лише звичайну матерію.

   У каплиці панувала абсолютна тиша. Віолетта припіднялася на ліктях, озираючись на всі боки. Макса більше не було. Воронка хаосу, що загрожувала поглинути все живе, закрилася, не залишивши на підлозі жодної тріщини. Дівчина завмерла, усвідомлюючи страшну й водночас величну істину. Він дійсно відпустив її. Той, хто вважав себе майже богом, в саму останню мить учинив єдиний по-справжньому людський вчинок. Він пожертвував собою, щоб дати їй шанс повернутися до світла. І хоча для неї в порожнечі небуття минули лише лічені секунди, сам простір навколо шепотів, що в реальному світі час текло інакше. Минуло кілька довгих годин із тієї миті, як вона ступила в безодню.

   У цей же час у житловому корпусі академії сталося те, чого так довго чекали Філіп і Мелоді. Віталіон, який лежав до цього в глибокому, схожому на забуття сні, різко розплющив очі. Він не просто прокинувся, він немов повернувся з довгого вигнання. Перше, що він відчув, було неймовірне, майже забуте відчуття легкості в тілі. Та задушлива, масляниста темрява, яка місяцями отруювала його кров і шепотіла злі слова в потилицю, зникла. Він більше не відчував присутності чужинця у своїй голові. Свідомість була кришталево чистою, а магічне джерело всередині билося рівно й сильно.

   Но важливішим за все було інше. Він відчув клич, живий, яскравий, розпачливий і такий рідний, що в нього перехопило подих. Це була Віолетта. Її душа торкнулася його душі, посилаючи сигнал про те, що вона тут, у цьому світі. Віталіон підхопився з ліжка, не звертаючи уваги на слабкість у м’язах. Його вела тільки одна думка, одна ціль.

   На вулиці, прямо перед дверима корпусу, Філіп і Мелоді вчергове перевіряли захисні закляття, не в силах знайти собі місця від тривоги. Коли двері розчинилися й звідти вилетів Віталіон, вони спробували його зупинити, перегородивши шлях.

 - Віталіоне, стій! Ти ще занадто слабкий! - закричав Філіп, хватаючи брата за плече.

   Но Віталіон навіть не сповільнив крок. Він просто зніс їх своїм поривом, м’яко, але рішуче відштовхнувши вбік. В його очах не було божевілля, тільки несамовита жага знайти ту, заради якої він готовий був померти. Він кинувся в бік старої каплиці, геть від вогнів житлових будівель.

   Віолетта в цей час повільно виходила з каплиці. Ноги підкошувалися, голова паморочилася від надміру кисню та пережитого шоку, але вона вперто йшла вперед. Вона ступила на ту саму стежку, яка була устелена пелюстками роз. Тепер, без магічного тиску Макса, ці пелюстки здавалися справжніми. Вони пахнули живими квітами, вони в’яли під її ногами, вони були частиною реального, недосконалого й прекрасного світу. Магічні свічки по краях дороги вже догорали, відкидаючи довгі, тремтливі тіні на дерева парку. Вона йшла вперед, до далеких золотистих вогнів академії, які вабили її своїм теплом.

   Віталіон біг по парку навпростець через усі стежки. На ньому була тільки легка біла сорочка та темні штани. Він був босоніж, і холодна нічна роса обпікала ступні, але він не помічав цього холоду. Кожен його вдих був наповнений її ароматом. Зв’язок істинних пар, який довгий час був спотворений і отруєний чужим утручанням, тепер очистився, ставши міцним, як алмазна нитка. Вона вела його крізь чагарники, повз сплячі фонтани, прямо до неї.

   Вони побачили один одного здалеку. В сріблястому місячному світлі, яке заливало алею, дві постаті завмерли на мить. Настала мить заминки, коротка мить зневіри в те, що все це правда, що це не чергове марево чи передсмертне видіння. Віолетта побачила його, розпатланого, босого, із сяючими очами. Віталіон побачив її в зім’ятій білій сукні, зі сплутаним волоссям, але живу й справжню.

   А потім відбувся біг назустріч один одному. Це не був красивий рух із книжкових романів, вони бігли, спотикаючись і задихаючись від почуттів. Зіткнення тіл було майже болісним. Віталіон підхопив її, притискаючи до себе з такою силою, немов намагався назавжди зростися шкірою, щоб більше жодна сила у всесвіті не змогла їх розлучити. Віолетта уткнулася обличчям у його плече, вдихаючи запах його шкіри, такий знайомий і рідний. Вона чула його серцебиття, воно було спокійним, розміреним і живим.

 - Ти тут... ти правда тут, - шепотів Віталіон, зариваючись обличчям у її волосся, вдихаючи його аромат. Його руки тремтіли, коли він гладив її по спині, переконуючись у її реальності.

   Віолетта підвела голову, її обличчя було мокрим від сліз, але це були сльози полегшення. Вона дивилася в його очі, шукаючи в них бодай краплю тієї темряви, що була раніше, але бачила тільки чисте небо.

 - Усе закінчилося, - видихнула вона крізь схлипи. - Темряви більше немає. Макса більше немає. Він пішов... він урятував нас в останню мить.

 - Тільки ти і я, - повторив він, притискаючись чолом до її чола. - Тепер тільки ми.

   До них, захекавшись, підбігли Філіп і Мелоді. Вони зупинилися за кілька кроків, боячись порушити цю мить, але радість на їхніх обличчях неможливо було приховати. Це був момент загального єднання і великого полегшення, яке накрило їх усіх як тепла хвиля. Філіп дивився на брата й бачив, що той нарешті повернувся додому, не просто в академію, а до самого себе. Він знову був тим Віталіоном, якого Філіп знав і кохав, без тіні божевілля в очах. Мелоді, підвівши голову, раптом тихо ахнула й указала на небо.