Розділ 38. Жертва бога

   Чорнота хаосу не була просто відсутністю світла. Це була голодна, первородна порожнеча, яка прагнула поглинути не лише матерію, а й саму суть того, хто в неї потрапляв. Віолетта падала в цю безодню, відчуваючи, як крижані пальці невагомості стискаються на її горлі. Білий шовк її весільної сукні, що ще мить тому сяяв у каплиці, тепер здавався лише крихітною цяткою, яка згасала в нескінченному океані морокy. Вона заплющила очі, готуючись до того, що її свідомість ось-ось розсиплеться на тисячі безжиттєвих іскор.

   Але кінця не сталося. В останню мить, коли межа між буттям і небуттям майже стерлася, у чорноту увірвався інший силует. Макс, ведений своїм безумним, несамовитим бажанням не відпускати здобич навіть за поріг вічності, кинувся слідом. Він не роздумував. Для істоти його рівня хаос був смертельним, але страх втратити її виявився сильнішим за інстинкт самозбереження.

   Він наздогнав її тоді, коли біла сукня майже злилася з темрявою. Його сильні пальці жорстко, майже до болю схопили її за плечі, зупиняючи нескінченне падіння. У цій моторошній і безмовній невагомості їхні погляди зустрілися. Навколо них не було нічого: ні верху, ні низу, ні часу. Тільки дві істоти, що застрягли у воронці світобудови.

   Віолетта повільно розплющила очі. Побачивши обличчя Макса, спотворене відчаєм та люттю, вона раптом усміхнулася. Це була гірка й зламана усмішка людини, яка вже перетнула межу і більше нічого не боїться.

 - Ти навіть тут... - її голос пролунав дивно, немов він ішов не з горла, а одразу з глибини душі. - Одержимий тим, що тобі ніколи не належало. Ти не відпускаєш мене навіть у темряві хаосу, який сам же й створив власними руками. Тобі мало було руйнувати мій світ, тобі треба володіти моїм прахом?

   Макс дивився на неї, і його ідеальне, завжди холодне обличчя зараз тремтіло. В його очах, де зазвичай відбивалися лише зірки та холодна логіка влади, плескалося щось людське, лякаючи своєю щирістю.

 - Чому? - видихнув він, і це запитання луною відгукнулося в порожнечі. - Навіщо ти це зробила? Невже ця холодна й вічна смерть краща, ніж життя зі мною? Я давав тобі все. Я готовий був перекроїти саму реальність, щоб ти була щасливою. Чому ти воліла знищити себе, аби тільки не бути моєю?

   Віолетта подивилася на нього майже байдужим поглядом. У цій чорноті всі маски були зірвані.

 - Ти бажаєш володіти мною і заради цього готовий на все, - тихо відповіла вона. - Ти ламаєш долі, убиваєш почуття, стираєш міста. Але я точно так само хочу бути з тим, кого кохаю. В цьому ми з тобою схожі. Різниця лише в одному. Віталіон кохає мене у відповідь. Його серце б’ється в унісон з моїм, а я... я не поділяю твої почуття. І ніколи не поділю. То скажи мені, якщо ти, великий і могутній, не можеш мене відпустити, чому я повинна відпускати його? Ти змушуєш мене робити те, на що не здатний сам. Ти вимагаєш від мене жертви, яку сам не готовий принести.

   Повисла важка й гнітюча тиша. Макс завмер, його хватка на її плечах стала трохи слабшою, але він, як і раніше, не відпускав її. Він дивився на цю крихку дівчину в розірваній білій сукні й думав про щось своє, недоступне смертному розуму. Він не вірив або, точніше, просто не хотів вірити в те, що можна кохати настільки сильно. Усе своє нескінченне життя він брав те, що хотів, силою чи хитрістю. Він звик, що перед його могутністю схиляються світи.

   Йому було боляче. Вперше за тисячі років свого існування він відчував, як усередині нього щось рветься. Це була не магічна рана, а найсправжнісінький, тупий людський біль від того, що йому відмовили. Його, майже бога, могутнього й сильного, проміняли на слабкого дракона, чиє життя порівняно з вічністю Макса було лише миттєвим спалахом. І саме цей спалах виявився яскравішим за всю його велич.

   По щоках Віолетти скотилося кілька сльозинок. У невагомості вони застигли маленькими прозорими перлинами, повільно упливаючи в темряву. Вона відвела погляд, остаточно усвідомлюючи, що зворотного шляху немає. Каплиця, академія, друзі, усе це залишилося там, за межею воронки, що зачинилася. Вона більше ніколи не побачить Віталіона. Ніколи не торкнеться його руки, не почує его сміху. Їй судилося в цій чорноті та в крижаній невагомості всю вічність пливти одній...

   Хоча ні, вона гірко зітхнула, дивлячись на Макса. Він навіть тут не залишить її в спокої. Він буде її вічним супутником у цій порожнечі, нагадуючи про те, що вона втратила. Радувало тільки одне: темрява, яку він приніс у її світ, зникла разом із ними. Віталіон тепер вільний. Філіп і Мелоді в безпеці. Раз така істота, як Макс, зникла назавжди, її жертва була не марною.

   Раптово Макс заговорив, розриваючи тишу своїм хрипким голосом, що змінився.

 - Ти й справді... настільки сильно його кохаєш? Це не марево? Не прихильність істинних пар, яку можна розірвати? Ти готова гнити тут вічність заради того, щоб він просто жив?

   Віолетта підвела на нього очі. В них не було більше гніву, тільки нескінченний сум.

 - Так, - відповіла вона просто. - Тільки його кохаю. І якщо нам не судилося бути разом, якщо такий закон цього жорстокого світу, тоді нехай хоча б він буде щасливим. Я готова пожертвувати собою. Тому що це і є справжнє кохання. Воно не вимагає володіти. Воно просить лише про благо для того, хто дорогий.

   Макс довго дивився на неї. Його пальці на її плечах затремтіли. У цей момент у ньому відбувалася невидима битва, більш масштабна, ніж усі битви, які він коли-небудь вів. Він бачив перед собою істину, яку не міг пізнати віками. Кохання Віолетти було абсолютним, воно було сильнішим за хаос, сильнішим за його магію.

   Раптово він різко притиснув її до себе. Це були не власницькі обійми, а якийсь розпачливий, майже дитячий жест.

 - Прости... - прошепотів він їй у саме вухо.

   Віолетта лише схлипувала, зарившись обличчям у його плече. У неї більше не було сил стримувати свій біль, свою тугу за домом, який вона втратила назавжди. Вона плакала за Віталіоном, за нездійсненими мріями, за світлом сонця, якого більше ніколи не побачить.