Розділ 37. Безодня забуття

   Вони йшли нескінченними коридорами академії, і звук їхніх кроків вибивав ритм, схожий на похоронний марш. Макс упевнено вів Віолетту за руку, його пальці власницьки стискали її долоню, а на обличчі сяяла та сама усмішка тріумфатора, який нарешті дочекався фіналу довгого й виснажливого полювання. Весільна сукня Віолетти важкою хмарою шурхала по кам’яних плитах, висікаючи тихі іскри з увібраної в неї магії.

   Усі, хто траплявся їм назустріч, студенти, які висипали зі своїх кімнат після зникнення темряви, і навіть кілька професорів, що застигли в нішах, проводжали їх поглядами, повними глибокого нерозуміння й німого подиву. Ніхто не наважувався заговорити. Повітря навколо пари вібрувало від такої щільної концентрації сили, що звичайним магам було важко навіть дихати. Усі бачили лише сліпуче красивого героя в чорному костюмі та його примарну наречену, чиє обличчя здавалося висіченим із найчистішого льоду.

   Майже біля самого виходу з головного корпусу, там, де сходи розширювалися, переходячи в парадний вестибюль, з’явилися Філіп і Мелоді. Вони застигли біля підніжжя східців, перегороджуючи шлях, немов два останніх захисники фортеці. Філіп, побачивши Віолетту в цій сукні й сяючого Макса поруч, смикнувся вперед. Його кулаки стиснулися, а в очах спалахнув небезпечний вогонь. Він був готовий кинутися в бій, навіть розуміючи, що супротивник незмірно сильніший.

   Але в ту ж мить Мелоді міцно притримала його за руку. Вона похитала головою, одними губами нагадуючи йому про нещодавнє прохання Віолетти: не втручатися й довіритися їй, чого б це не коштувало. Віолетта на мить уповільнила крок. Її погляд, холодний і відсторонений, зустрівся з очима друзів. У цьому миттєвому контакті було більше слів, ніж у будь-якій промові. Вона подивилася на них із глибокою, щемкою вдячністю за те, що вони знайшли в собі сили придушити гнів і виконати її останню волю. Філіп повільно опустив руки, хоча його щелепи були стиснуті так, що на вилицях ходили жорна.

   Пара пройшла повз них і вийшла на вулицю. Вечірнє повітря було наповнене ароматом роз. Стежка, що вела до невеликої старої каплички на околиці академічного парку, була густо устелена ніжними пелюстками, а по краях доріжки самі собою спалахували магічні свічки, створюючи живий коридор із тремтливих вогнів. Усе це виглядало як ожила казка, прекрасна й фальшива до самої суті. Вони мовчки йшли до невеликої кам’яної споруди, увитої сухим плющем.

   Макс упивався миттю. В його голові вже вибудовувалися плани на наступні століття: як він навчатиме її, як вони подорожуватимуть між світами, як вона з часом забуде цей маленький епізод із драконом і визнає його велич. Він щиро вірив, що здобув її.

   Віолетта ж мовчала, занурена у власні думки. Вона не бачила ні свічок, ні квітів. У її свідомості, зміцненій крихтою сили Макса, раз за разом прокручувалися тонкощі прадавнього ритуалу, який їм належало здійснити. Вона знала те, чого не бачив за своєю гординею цей монстр, магія, віддана добровільно, має свою ціну, і закон рівноваги ніхто не скасовував.

   Вони увійшли під склепіння каплиці. Всередині було прохолодно й пахло віковим пилом. Прямо біля вівтаря, створеного з цільного шматка димчастого каменю, парив привид, прадавня сутність, позбавлена плоті й емоцій, яка століттями укладала союзи сильних світу цього. Його порожні очниці світилися тьмяним білим світлом.

   Більше в каплиці нікого не було, хоча зовні, за магічним бар’єром, уже зібрався натовп зацікавлених роззяв. Філіп і Мелоді стояли в першому ряду, не зводячи очей із дверей. Вони знали, що не зможуть упоратися з Максом у відкритому бою, але піти просто так не могли. Ніхто з них не розумів, що задумала Віолетта, чому вона так покірно йде на заклання до цього монстра.

 - Почнемо, - коротким владним жестом наказав Макс.

   Привид заговорив. Його голос був подібний до шелесту сухого листя, він читав слова шлюбного ритуалу прадавніх світів, яких не чули в цих стінах тисячі років. Повітря почало згущатися, наповнюючись золотистим туманом. Ритуал вимагав підтвердження намірів.

   Макс, не зводячи з Віолетти торжествуючого погляду, підніс руки. З самої гущі його магії почав матеріалізуватися кинджал, напівпрозорий, витканий із чистого світла й холодного полум’я. Макс обережно перехопив його за руків’я й протягнув Віолетті.

 - Цей кинджал, ключ до твого звільнення, - промовив він, і в його голосі чулося передчуття. - Він здатний безболісно розірвати твій зв’язок із драконом. Ні тобі, ні йому нічого не загрожує. Щойно ти обрубиш цю нитку, Віталіон забуде про все, що було між вами. Він отямиться чистим, вільним від болю й кохання, яке його ледь не згубило. Він знайде собі іншу, одружиться з якоюсь знатною особою і житиме довго й щасливо. Ти даруєш йому спокій, Віолетто.

   Дівчина повільно протягнула руку й прийняла кинджал. Зброя була невагомою, але вона відчувала в ній колосальну руйнівну міць, саме те, чого вона так довго чекала. Її пальці міцно стиснули руків’я.

   Макс почав виголошувати слова своєї клятви. Він говорив о вічності, про захист, про те, що віднині їхні долі сплетені в одну. Його голос звучав потужно, заповнюючи весь простір каплиці. Закінчивши свою частину, він завмер в очікуванні. Він чекав, що зараз вона зробить вирішальний жест, ударить по невидимій нитці зв’язку й вимовить слова згоди, які остаточно зроблять її його власністю.

   Віолетта підвела голову. Вона подивилася на нього важким поглядом, у якому Макс раптово не побачив ні страху, ні покірності. Це був погляд людини, доведеної до крайньої межі безвиході, за якою починається абсолютна свобода.

 - Ти обіцяв, що я отримаю частину твоєї сили й захист від твого впливу, - тихо сказала вона.

 - І ти її отримала, - підтвердив він, усе ще нічого не розуміючи. - Тепер виконай свою частину угоди.

   Віолетта раптом гірко усміхнулася.

 - Ти так і не зрозумів, Максе. Я ніколи не буду твоєю. Ні з власної волі, ні з примусу.