Розділ 34. Проекція люті

   У просторій вітальні нового будинку, створеного магією Макса, повисла гнітюча й майже відчутна на дотик атмосфера. Віолетта повільно обводила поглядом приміщення, і кожен предмет інтер’єру, кожна деталь цієї фальшивої розкоші викликали в неї лише наростаюче відчуття нудоти.

   Вона почувалася птахом, якого впіймали в лісі й закрили в золотій клітці, де замість лозин були невидимі магічні стіни. Вона кілька разів підходила до масивних дубових дверей, але ті були наглухо зачинені, не піддаючись ні фізичній силі, ні слабким спробам застосувати внутрішню магію. Дівчині залишалося тільки стояти посеред кімнати й чекати, коли Максу набридне ця гра і він зволить повернути її до академії.

   Макс же поводився так, ніби вони були старими друзями, які вирішили провести тихий вечір за розмовою. Він незворушно підійшов до столу й почав розливати чай із витонченого порцелянового чайника. Тонкий аромат трав наповнив кімнату, але для Віолетти він здавався запахом тліну.

 - Тобі варто присісти, Віолетто, - м’яко промовив він, протягуючи їй чашку. - Гнів, поганий порадник. Тобі пора звикати до нового життя, бо це єдиний фінал, який чекає на твою історію. Все інше, лише затяжна агонія твого минулого.

   Його спокій, ця крижана впевненість у власній правоті доводили її до нестями. Їй хотілося розбити цю чашку об стіну, закричати так, щоб завалилися ці накрохмалені стелі, але вона просто стояла, стискаючи кулаки. Раптово вона замовкла, обриваючи на півслові шпильку, що готова була зірватися з губ.

   Віолетта притиснула долоню до грудей, прямо туди, де під шкірою шалено калатало серце. Всередині неї щось змінилося. Вона відчула не просто звичний душевний біль, а дивний, ритмічний і важкий гул, який ішов звідкись ззовні, але відгукувався в кожній її клітині.

   Це був Віталіон. Вона знала це так само чітко, як знала смак власного болю. Він більше не метався в маренні, не тонув у кошмарах, які нав’язав йому Макс. Тепер він був лякаюче спокійним. Це була не порожнеча, а холодна, концентрована лють дракона, який нарешті знайшов свою ціль і більше не збирався відступати.

   У цей же час в академії Філіп і Мелоді стояли біля ліжка Віталіона. Вони бачили, як його тіло завмерло, а дихання стало рівним і глибоким. Філіп першим зрозумів, що відбувається. Він бачив цей погляд хижака, який помітив здобич крізь сотні миль. Хлопець усвідомив, що зупинити брата неможливо, і будь-яка спроба утримати його зараз призведе до того, що Віталіон просто випалить усе навколо. Замість того щоб боротися з цією стихією, вони вирішили допомогти.

 - Ми повинні дати йому точку опори, - швидко проговорив Філіп, дістаючи з похідної сумки прадавній артефакт. Це була невелика сфера з мутного скла, укладена в оправу зі світлого металу, яку він отримав у місті світла. - Без провідника він може просто розвіятися в просторі.

   Мелоді кивнула, її обличчя було блідим, але рішучим. Вона поклала свої руки поверх рук Філіпа, торкаючись артефакту. Дівчина почала вливати свою магію в сферу, намагаючись стабілізувати канал зв’язку, який уже почав прокладати Віталіон. Повітря в їхній кімнаті затремтіло, наповнившись електрикою. Віталіон заплющив очі, і в ту ж мить його свідомість покинула тіло. Вона неслася крізь простір і час по золотій нитці зв’язку істинних пар, яка горіла в темряві як дороговказний маяк.

   У вітальні будинку Макса раптово впала температура. Віолетта побачила, як її дихання перетворюється на густу пару. Вікна, за якими ще мить тому було видно магічне містечко, миттєво вкрилися щільним шаром інею, малюючи на склі химерні й лякаючі візерунки. Затишний камін, який так старанно підтримував Макс, згас в одну секунду, залишивши після себе лише гіркий дим.

   Посеред кімнати, прямо перед Віолеттою, почав згущатися сірий туман. Він закручувався у воронку, з якої повільно почав формуватися примарний, напівпрозорий образ Віталіона. Він виглядав велично й страшно. У цій подобі не залишилося нічого від того пораненого хлопця, якого Віолетта залишила в академії. Його очі світилися яскравим багряним світлом, а за спиною колихалися величезні тіні, що нагадували розкинуті крила дракона.

 - Віталіон! - закричала Віолетта, кидаючись до нього.

   Вона хотіла торкнутися його, обійняти, відчути, що він тут, але її руки лише пройшли крізь холодний дим. Привид не був матеріальним, це була лише його проекція, його воля, що прорвалася крізь щити Макса. Дівчина продовжувала викрикувати його ім’я, намагаючись попередити про небезпеку, намагаючись сказати, щоб він ішов, поки Макс не завдав удару.

   Але Макс не нападав. Він стояв трохи осторонь, схрестивши руки на грудях, і на його обличчі застигла крива усмішка. Він швидко оцінив ситуацію і вирішив використати цей момент, щоб остаточно добити Віталіона ментально, зруйнувавши його зв’язок із Віолеттою раз і назавжди.

   Макс зробив крок уперед і, перш ніж Віолетта успіла відсахнутися, обняв її за талію, владно притягуючи до себе. Він змусив її стояти поруч, утримуючи так міцно, що вона не могла поворухнутися.

 - Подивися, драконе, - голосно промовив Макс, звертаючись до привида. Він демонстративно обвів вільною рукою розкішний будинок. - Подивися, як їй тут добре. Віолетта знаходиться тут добровільно. Вона обрала безпеку, обрала цей затишний будинок, тому що вона смертельно втомилася від твоєї вічної темряви й того нескінченного болю, якого ти їй завдаєш. Їй не потрібен монстр, їй потрібен спокій.

   Він відчував, як Віолетта виривається в його руках, але продовжував свою гру, провокуючи Віталіона на сплеск неконтрольованої люті. Макс хотів, щоб дракон остаточно з’їхав із глузду від ревнощів і болю, щоб його свідомість схлопнулася, перетворивши його на звіра, у якого не залишиться вороття назад.

   Віолетта бачила, як привид Віталіона починає тремтіти. Багряне світіння в його очах стало нерівним, а риси обличчя почали спотворюватися від нестерпної муки. Кожне слово Макса падало як крапля розпеченого металу в душу дракона. Віолетта зрозуміла план Макса в ту ж секунду. Він хотів убити Віталіона його ж власними почуттями.