Розділ 33. Місце примарного щастя

   Світ навколо Віолетти схлопнувся, перетворившись на вузьку смугу багряного світла, а потім розширився знову, обдаючи її запахом вогкої землі, хвої та квітучого жасмину. Подих перехопило. Ще секунду тому вона стояла в напівтемряві холодної спальні в академії, тремтячи від приниження та люті, а тепер під її ногами був рівний, акуратно викладений сірим каменем дворик.

   У мить ока Макс переніс їх до якогось красивого двоповерхового будинку. Будівля виглядала так, ніби зійшла зі сторінок старої казки. Світлі кам’яні стіни були майже повністю увиті густим плющем, який у сутінках здавався майже чорним. За будинком угадувалися обриси пишного саду, що переходив у дрімучий, столітній ліс, чиї крони тихо перешіптувалися під поривами вечірнього вітру.

   Віолетта здригнулася й інстинктивно обхопила себе руками, але виявила, що на ній більше немає тієї розірваної, ганебної сукні, яку Елара перетворила на порох. Тепер її тіло приховувала проста, але елегантна сукня перлового кольору з щільної та приємної на дотик тканини. Нагота була надійно схована, і дівчина тут же зірвала з плечей піджак хлопця, який він накинув на неї в залі. Вона протягнула йому одяг різким, поривчастим рухом, не бажаючи навіть на секунду довше торкатися до речей, які належали йому.

   Макс мовчки прийняв піджак, його обличчя залишалося безпристрасним, але в очах спалахнув холодний вогник. Віолетта відвернулася й підійшла до краю тераси. Внизу, в долині, розсипавши міріади вогнів, розкинулося магічне містечко. Воно здавалося живим організмом. Вулички світилися м’яким золотом, над дахами парив легкий туман, а в повітрі відчувалася вібрація потужних захисних заклять. Це місце було красивим, спокійним і… абсолютно чужим.

 - Де ми? - запитала вона, не обертаючись. Голос її звучав глухо й надтріснуто.

   Макс не відповів словами. Він підійшов ближче, узяв дівчину за руку й майже силою повів до масивних дубових дверей будинку. Його хватка була владною, такою, що не допускала заперечень.

 - Цей будинок я створив сам, - заговорив він, коли вони переступили поріг. - Я продумав кожну дрібницю, кожну деталь. Тут є все найнеобхідніше для життя і навіть більше.

   Вони увійшли до вітальні, і Віолетта завмерла від подиву. Інтер’єр являв собою дивну, химерну суміш. Затишок звичайного людського світу переплітався з вишуканою розкішшю чарівництва. Вітальня й справді нагадувала ті кімнати, які вона бачила в журналах або фільмах у світі людей, до яких, на думку Макса, вона мала звикнути за роки свого життя в реальному світі.

   Тут були звичні, масивні меблі. Глибокий диван із розсипом подушок, затишні крісла біля каміна, в якому вже весело потріскували дрова, розливаючи по кімнаті тепле світло. На стіні висів великий телевізор, абсолютно безглузда деталь для магічного світу. Але Макс, мабуть, вважав це важливим елементом комфорту.

   При цьому природа тут не була підпорядкована законам фізики. Рослини у великих глиняних горщиках не просто стояли, вони повільно ворушилися, їхнє листя ніжно терлося одне об одне, а квіти розкривалися й закривалися, немов дихали. Вони були по-справжньому живими, підживлюваними магією цього місця.

   У глибині виднілася простора кухня з мідним начинням, а в центрі розходилися дві витончені драбини з різьбленими бильцями, що вели на другий поверх. Макс продовжував говорити, і його голос обволікав її, немов липке павутиння.

 - Я створив цей будинок для нашого майбутнього. Для того часу, коли ми житимемо тут як пара, далеко від інтриг академії та божевілля драконів. Тут не буде воєн і не буде болю. Тільки ти і я.

   Віолетта відчула, як до горла підступає нудота. Вона з силою вирвала свою руку з його пальців, відскакуючи вбік. Кожне його слово викликало в неї фізичну огиду.

 - Мені все це абсолютно не подобається, Максе! - закричала вона, і її голос луною відбився від стелі. - Мені не цікавий цей будинок, не цікаве це місто і вже точно не цікаве майбутнє з тобою! Ти викрав мене, ти шантажем змусив мене бути тут, і ти думаєш, що я оціню ці шпалери й дивани?

   Макс не розлютився, він лише повільно повернувся до неї, і в його погляді промайнула тінь поблажливості, яка лякала більше за будь-який гнів.

 - Ти просто ще не усвідомила всіх можливостей, - спокійно продовжував він, немов умовляв вередливу дитину. - Тут ти будеш абсолютною господинею. Після нашого шлюбного ритуалу твоя суть зміниться. Ти отримаєш значну частину моєї сили. Це означає, що ти зможеш перекроювати цей простір під свої бажання. Хочеш, щоб ліс став вічною весною? Будь ласка. Хочеш змінити архітектуру будинку? Один помах руки.

   Він підійшов до вікна, указуючи на світні вогні внизу.

 - У тому місті ти зможеш робити покупки, заводити знайомства, можливо, навіть відкриєш свою справу, якщо тобі стане нудно. Усе твоє життя стане справжнісінькою казкою, про яку мріє кожна смертна дівчина. У тебе буде вічність, Віолетто. Вічність без старості та хвороб.

   Дівчина слухала його, і в її очах повільно розгорявся вогонь ненависті. Вона дивилася на цього бездоганного красеня й бачила тільки порожнечу за його очима.

 - Усе це мене не цікавить, - відповіла вона, карбуючи кожне слово. - Ти так і не зрозумів, правильно? Ти можеш побудувати мені хоч золотий замок у центрі всесвіту, але це залишиться в’язницею. Я не бажаю пов’язувати своє життя з монстром, який ламає чужі долі заради забави. Я не хочу твоєї сили, не хочу твого щасливого міста. Я належу Віталіону. Я кохаю його. І я краще загину разом із ним, згорю в його темряві, ніж пожертвую ним заради всього цього… цього сміття, яке ти мені пропонуєш!

   Макс різко розвернувся. Його терпіння, здавалося, добігло кінця. Він у два кроки подолав відстань між ними і знову жорстко схопив її за плечі, змушуючи дивитися прямо йому в очі. Його пальці боляче впилися в її шкіру.

 - Як ти не розумієш?! - проричав він, і в його голосі вперше прорізалися нотки його справжньої суті. - У тебе з твоїм драконом уже немає жодного майбутнього! Його більше не існує як особистості! Я лише пробудив ту магію, яка й так жила в його гнилому тілі, але він не зміг її приборкати. Темрява майже захопила його розум, вона проросла в його серці чорним корінням. Те, що ти бачила в академії, лише жалюгідні залишки його волі. Я зараз навмисно зволікаю з моментом його остаточного перетворення на бездумного монстра тільки для того, щоб ти сама побачила всю небезпеку! Він уб’є тебе при наступній зустрічі, Віолетто! Він розірве тебе на шматки, навіть не помітивши, хто перед ним!