Розділ 28. Шепіт на краю прірви

   Вихор чорних іскор і крижаного подиху порожнечі схлопнувся так само раптово, як і виник. У ту ж секунду Віолетта відчула під долонями не дзеркальний камінь замку, а звичний, ворсистий килим своєї кімнати в академії магії. Повернення було фізично болісним, тиск у вухах різко впав, а шлунок стиснувся від спазму. Вона була одна, Макс зник, залишивши після себе лише ледь уловимий запах холоду й відчуття липкого, невидимого нашийника на її шиї.

   Ноги, позбавлені підтримки магічного поля, тут же підкосилися. Віолетта рухнула на підлогу, боляче вдарившись колінами, але навіть не помітила цього болю. По щоках градом покотилися пекучі, солоні, повні безсилої люті та жаху сльози. Образ Віталіона, який звивався в агонії на підлозі під поглядом байдужої істоти, продовжував стояти перед очима.

 - Ні, ні, ні… - шепотіла вона, вчіплюючись пальцями у ворс килима. - Дихай, Віталіоне, будь ласка, дихай.

   Вона знала, що Макс стримав слово. Він повернув її, але ціна цього повернення висіла над нею мечем. Проте зараз це не мало значення. Відстань із Віталіоном була головним ворогом. Якщо він дійсно втрачав людяність через відсутність якоря, то кожна секунда її зволікання була цвяхом у труну його душі.

   Віолетта підхопилася, а слабкість, голод і магічне виснаження були відкинуті на задній план адреналіном, що кипів усередині. Вона рвонула двері кімнати так, що ті ледь не злетіли з завіс, і кинулася коридором.

   Шлях до житлового крила, де розташовувалися покої туманного дракона, здавався нескінченним лабіринтом. На шляху їй то і діло зустрічалися групи студентів, які жваво обговорювали майбутні заліки. Кілька професорів у довгих мантіях суворо гримнули їй услід, нагадуючи, що бігати кам’яними переходами небезпечно й негідно адептки, але Віолетта навіть не обернулася. Вона була як натягнута стріла, що летить до цілі. Світ навколо змазався в сірі плями, а звуки доносилися як крізь шар вати.

   Вона вже бачила знайомий поворот, за яким знаходилися масивні двері кімнати Віталіона. Серце калатало об ребра так сильно, що, здавалося, воно ось-ось розірветься. Но коли до дверей залишалося всього кілька кроків, вони різко відчинилися.

   З кімнати вийшли Філіп і Мелоді. Віолетта, не в силах загальмувати, ледь не влетіла в них, але Філіп вчасно зреагував. Він упіймав дівчину за плечі, утримуючи на місці. Його обличчя було блідим, під очима залягли глибокі тіні, а руки дрібно тремтіли.

 - Пусти! Мені треба до нього! - закричала Віолетта, намагаючись вирватися. Вона рвалася до дверей немов обезуміла, а її очі горіли гарячковим вогнем. - Він умирає, Філіпе! Темрява… вона зжирає його! Я повинна увійти!

 - Тихіше, Віолетто, тихіше! - Філіп струснув її, змушуючи сфокусувати погляд на собі. Його голос був хрипким, але владним. - Ти зараз нічим йому не допоможеш. Йому потрібен спокій, а не твоя паніка.

   Дівчина завмерла, важко дихаючи.

 - Що з ним? - прошепотіла вона, і в цьому запитанні було стільки благання, що Філіп мимоволі відвів погляд.

 - Був страшний сплеск, - тихо відповів він. - Ми ледь устигли. Я накачав його найсильнішими заспокійливими зіллями та транквілізаторами для драконячої форми. Зараз він у глибокому сні без сновидінь. Це єдиний спосіб дати його тілу відновитися після такого навантаження. Якщо ти увійдеш туди зараз і твоя магія зіткнеться з його, він може знову зірватися.

   Філіп обережно відтіснив її від дверей, за якими панувала мертва тиша.

 - Я буду стежити за ним кожну хвилину. Я його брат, я відчую, якщо щось піде не так. А вам двом… - він кивнув Мелоді, яка весь цей час стояла поруч, стривожено дивлячись на подругу. - Вам краще піти й прогулятися. Свіже повітря, це те, що тобі зараз необхідно, щоб не з’їхати з глузду. Щойно він бодай частково отямиться, я негайно повідомлю.

   Мелоді, не даючи Віолетті можливості заперечити чи продовжити суперечку, міцно взяла її за крижану руку. Вона м’яко, але наполегливо потягнула її геть від злощасних дверей. Віолетта йшла на автопілоті, а її свідомість усе ще була там, у темній кімнаті, поруч із нерухомим тілом коханого.

   Вони вийшли в парк академії, весна тут вступала у свої права. Цвіли вишні, наповнюючи повітря солодким, майже задушливим ароматом, а смарагдова трава блищала під променями сонця. Але для Віолетти цей пейзаж здавався декорацією з картону. Вони йшли мовчки, оминаючи фонтани та квітучі алеї. Час тягнувся як густа смола, перетворюючи кожну хвилину на вічність.

   Нарешті Мелоді привела її до усамітненої лавочки, прихованої в тіні розлогого дуба. Вони сіли, і тиша знову накрила їх, порушувана лише щебетом птахів, який зараз здавався Віолетті знущально життєрадісним.

   Мелоді заговорила першою. Вона розуміла, що подругу треба витягувати з цього заціпеніння.

 - Подивися на мене, Віолетто, - м’яко сказала вона. - Філіп знає, що робить. Віталіон живий. Спалах тієї дивної, задушливої магії, яка накрила все крило, відступив. Дракон у безпеці.

   При згадці про спалах Віолетта здригнулася. Сльози знову покотилися з її очей, капаючи на зчеплені руки.

 - Я знаю, чому був цей сплеск, - її голос був ледь чутним. - Це через мене. І через нього.

   І вона розповіла про те, як Макс утягнув її у свій світ, де світи крутяться навколо його пальців, як він показував їй муки Віталіона, насолоджуючись своєю владою. Вона розповіла про справжню суть Макса, істоти, яка не знає жалю, а лише колекціонує душі. І, нарешті, вона зізналася, яку ціну заплатила за повернення. Згоду на побачення за першою вимогою.

   Мелоді слухала, і її обличчя кам’яніло. Коли Віолетта закінчила, подруга довго мовчала, дивлячись на те, як сонячний зайчик стрибає по воді фонтана неподалік.

 - Значить, Мансаліус… - видихнула Мелоді. - Прадавній демон-ляльковод. Тепер зрозуміло, чому його сила здавалася такою… абсолютною.

   Вона повернулася до Віолетти й накрила її долоню своєю.