Розділ 27. Угода з порожнечею

   Темрява, що викинула їх із бібліотеки, розсіялася не одразу. Віолетта ще кілька секунд відчувала, як її свідомість обертається в шаленому ритмі, а легені горять від нестачі повітря. Но коли зір прояснився, вона не побачила звичних кам’яних стін академії чи затишного напівмороку своєї кімнати.

   Вона стояла посеред величезної зали, яка здавалася висіченою з цільного шматка каменю. Під ногами розстилалася підлога, настільки гладка й чорна, що в ній відбивалося бездонне небо, позбавлене хмар. Але найстрашніше було за вікнами.

   Там не було гір, лісів чи міста. Замість звичного пейзажу за панорамним склом розстилався безкрайній простір, заповнений сферами, що пливли у порожнечі. Це були сотні, тисячі світів, які світилися різними кольорами, від ніжно-блакитного до отруйно-пурпурового.

   Макс стояв поруч. Тут, у цьому дивному місці, його аура змінилася. Вона більше не була прихованою чи м’якою, вона тиснула на плечі Віолетти всією вагою всесвіту. Хлопець повільно підняв руку, і одна з далеких сфер, підкоряючись легкому руху його довгих пальців, раптово наблизилася, збільшившись у розмірах. Ще один жест і світ відлетів убік, стаючи крихітною цяткою. Він керував реальностями так, ніби перебирав вервицю.

 - Ласкаво прошу додому, Віолетто, - його голос пролунав гулко, відбиваючись від невидимих склепінь. - Це мій замок. Місце, де час лише слово, а всесвіт, це іграшки в мене на долоні.

   Віолетта не могла поворухнутися. Її охопив паралізуючий холод, який не мав жодного стосунку до температури повітря. Вона дивилася на його профіль, на білосніжне волосся, яке тепер слабо світилося, і бачила в ньому не друга й навіть не ворога, а щось позамежне, позбавлене людської моралі.

 - Навіщо ти притягнув мене сюди? - прошепотіла вона, і її голос затремтів. - Ти обіцяв мені захист, Макс. Чи Мансаліус… як мені тебе тепер називати?

   Він не відповів одразу. Замість цього він плавно підійшов до неї зі спини і, перш ніж вона встигла відсахнутися, обхопив її за талію однією рукою, владно притискаючи до свого тіла. Віолетта завмерла, відчуваючи, як його подих торкається її вуха. Його долоня на її животі була гарячою, майже обпікаючою, контрастуючи з крижаною атмосферою зали.

 - Дивись уважно, - наказав він, указуючи на скло.

   Перед ними виникла сфера їхнього світу, але вона була прозорою. В центрі цього магічного екрана з’явилася кімната Віталіона в академії. Віолетта скрикнула, затуливши рот долонею.

   Її дракон був в агонії. Віталіон метався по підлозі, його тіло зводило судомами, а з рота виривався хрипкий, нелюдський крик. Темрява, яку він так довго намагався стримувати, тепер вирвалася на волю. Вона атакувала його зсередини, прориваючись крізь шкіру чорними венами, огортаючи його постать коконом із живої сажі. Він звивався з такою люттю, немов обезуміла тварина, яка потрапила в смертельну пастку. Кожен його рух відгукувався в серці Віолетти тупим болем.

 - Твій дракон втрачає останні краплі розуму, - улесливо заговорив Макс, ще сильніше втискаючи її в себе. - Бачиш, Віолетто, ти була його якорем у бурхливій воді його власної душі. Але я підняв цей якір. Без тебе він помирає як людина й народжується як справжній монстр. Темрява не терпить порожнечі, і зараз вона заповнює все, що колись було ним.

 - Припини це! - Віолетта спробувала вирватися, але його хватка була непохитною. - Ти ж сам сказав, що можеш стримувати його темряву! Допоможи йому!

   Макс тихо розсміявся, і цей звук змусив волосся на її потилиці встати дибки. В ньому не було ні краплі співчуття, тільки холодну зверхність істоти, яка спостерігає за гибеллю мурахи.

 - Допомогти? Навіщо мені допомогти тому, хто стоїть на моєму шляху? - він відпустив її талію і різко розвернув до себе.

   Віолетта опинилася притиснутою спиною до холодного скла, за яким мерехтіли світи, що гинули. Макс навис над нею як непохитна скеля, упираючись обома руками в прозору поверхню по боках від її плечей. Його обличчя було за лічені сантиметри від її обличчя. Порожнеча в його очах тепер була абсолютною.

 - Раз уже ти так прагнула дізнатися мій секрет, - заговорив він, понизивши голос до небезпечного шепоту. - То ти мусиш заплатити за це знання. Ти прочитала книгу, ти дізналася мою суть. Тепер я не можу просто відпустити тебе без застави.

 - Чого ти хочеш? - виплюнула вона, дивлячись йому прямо в очі, незважаючи на тваринний жах.

   Макс повільно перевів погляд на її губи. Його ніздрі трохи розширилися, ніби він умирав аромат її страху й відчаю.

 - Добровільного поцілунку, - промовив він. - Усього один поцілунок, Віолетто. Він ні до чого тебе не зобов’язує, це не угода на крові. Просто мені хочеться відчути смак твого життя. Зараз.

 - Ні, - твердо відрізала вона, стиснувши зуби. - Ніколи. Ти огидний мені.

   Його губи розтягнулися в тонкій, неприємній усмішці. Він не розлютився, скоріше, його повеселила її відмова.

 - О, не поспішай із відповіддю. Подивися ще раз на свого принца, - він кивнув у бік магічного екрана, де Віталіон уже перестав кричати, лише глухо ричав, а його очі почали світитися мертвенним багряним світлом. - Якщо я буду тримати тебе тут більше належного часу, зв’язок між вашими душами витончиться до межі. Він назавжди помре як людина. Він стане чудовиськом, у якого не буде жодного шансу повернутися назад. Ти дивитимешся на нього через це скло вічно, знаючи, що могла врятувати його одним простим рухом.

   Віолетта відчула, як сльози застеляють очі, але вона швидко змахнула їх. Злість, праведна й гаряча, почала витісняти страх.

 - Слухай мене уважно, - вона перебила його, вклавши в голос усю свою волю. - Якщо ти зашкодиш йому, всупереч усім твоїм обіцянкам про захист, я зненавиджу тебе так, що ніяка твоя велика магія не зможе це змінити. Ти можеш стерти мені пам’ять, можеш переписати мої думки, але моя душа кричатиме від огиди до тебе. Твій шантаж безглуздий. Ти сам знаєш, що написано в тій книзі: добровільна згода має бути саме добровільною. А ти примушуєш мене, викручуєш руки, використовуючи життя коханої людини. Це не перемога, Максе. Це визнання твого безсилля.