Розділ 26. Секрет Мансаліуса

   Світанок ледь торкнувся шпилів академії, фарбуючи їх у тривожні багряні тони, коли Віолетта, яка каралася гарячковими думками, безшумно вислизнула зі своєї кімнати. Холодне повітря коридорів миттєво пробралося під легку тканину одягу, змушуючи шкіру взятися сиротами. Серце її завмирало при кожному шелесті, чи то рипіння старої мостини, чи то віддалений свист вітру в бійницях вежі.

   Пальці інстинктивно стискали краї одягу, немов той міг захистити її від невидимого погляду, який, як їй здавалося, переслідував її всюди. Вона знала, що Макс відчуває її присутність, але сподівалася, що нічна битва з Віталіоном дала їй бодай примарний шанс на тимчасову свободу.

   Вона очікувала побачити високу постать Макса прямо біля дверей, його незмінну, задушливу опіку, яку він так уміло маскував під нескінченну турботу. Але коридор був порожній. Тиша, що порушувалася лише далеким гулом магічних смолоскипів та розміреним цоканням підлогового годинника, здалася їй підозрілою. Віолетта завмерла на мить, прислухаючись до порожнечі, яка немов пульсувала в такт її власному пульсу. Кожен крок давався важко, ноги здавалися ватяними від пережитого стресу, але відступати було нікуди.

 - Де він? - ледь чутно прошепотіла вона, зацьковано озираючись. - Невже його втручання в сон Віталіона забрало більше сил, ніж він звик показувати? Чи це чергова пастка?

   Віолетта не пішла до їдальні, хоча шлунок зводило від голоду. Вчорашній ритуал і ментальна подорож у кошмар коханого випили з неї майже всю магію. Всередині була лише дзвінка порожнеча, від якої паморочилося в голові. Але надія, що спалахнула після шепоту Віталіона уві сні, була куди сильнішою за фізичну неміч. Вона крокувала порожніми переходами швидким, рваним кроком, намагаючись злитися з глибокими тінями. Кожен зустрічний студент здавався їй шпигуном, кожен шелест за спиною, його тихим наближенням.

   Бібліотека зустріла її густим запахом старого пергаменту та застояної сили. Тут час текло повільно й в’язко, немов застигла смола. Віолетта попрямувала до кованих воріт забороненої секції. Раніше їй знадобився б дозвіл ректора, але сьогодні темний метал, поцяткований захисними рунами, лише жалібно дзвякнув і розійшовся перед нею, немов уклонившись. Захист академії визнав її. Або, що було набагато вірогідніше, він визнав ту чужорідну магію, якою Макс планомірно прошивав її ауру.

 - Ти вже давно плетеш своє павутиння, - гірко прошепотіла Віолетта, входячи в сутінки заборонених рядів. - Кожну секунду ти вливав у мене свою силу, роблячи частиною себе. Ти не просто рятував мене, ти переробляв мою суть під свої потреби.

   Вона блукала між стелажами, орієнтуючись на внутрішній клич. Віталіон сказав, що потрібна книга впізнає слід Макса. І дійсно, у найдальшому, затягнутому пилом кутку одна з полиць раптом осяялася тьмяним, тривожним багрянцем. Світло було пульсуючим, схожим на ритм гарячково стуку серця.

   Книга була масивною, обтягнутою шкірою невідомого створіння, яка на дотик здавалася теплою і лякаюче живою. На обкладинці не було назви, лише витіюватий символ, що нагадував всевидюще око всередині чорного вихору. Варто було Віолетті торкнутися пальцями корінця, як по руці пробіг електричний розряд, а в голові пролунав ледь чутний шепіт. Книга виблискувала червоним світлом, закликаючи її відкрити правду.

   Віолетта розчахнула фоліант прямо на підлозі. Сторінки почали гортатися самі собою. Вона гарячково шукала ім’я «Макс», але історія мовчала про нього. Проте, дібравшись до розділів про первозданні сутності та руйнівників світів, вона завмерла.

   «Мансаліус», - свідчив напис у центрі сторінки, виконаний літерами, які здавалися застиглою кров’ю.

   Віолетта читала, і крижаний холод жаху повільно сковував її кінцівки. Мансаліуси, прадавні маги-демони, істоти з первинних вимірів, що стоять вище будь-якого розуміння. Володіючи невичерпною силою, вони не підкорялися законам природи. Їхня зовнішність завжди була бездоганною: владні риси обличчя та сліпуче білосніжне волосся, у якому пульсує енергія інших зірок. Вони могли змінювати простір так само легко, як людина переставляє фігури на дошці. Знищувати світи й переробляти реальність, для них це було лише розвагою. Але у цієї могутності була своя тінь.

   «Для продовження свого роду та збереження сутності Мансаліус шукає у світах унікальну пару. Ту єдину, чия магічна структура здатна витримати його руйнівний потенціал. Вони блукають світами століттями, вишукуючи ту саму, що здатна не згоріти в їхньому полум’ї».

   Віолетті аж занудило. Значить, її поява в притулку, її рідкісний дар, її зустріч із Віталіоном, усе це могло бути частиною його грандіозного плану.

   «Знайшовши свою ціль, Мансаліус зробить усе, щоб роздобути добровільну згоду. Бо тільки добровільний союз дає йому повну владу без ризику саморуйнування. Вони майстри інтриг. Обман у їхніх руках стає єдиною правдою, а людські почуття лише піддатливою глиною. Вони можуть замикати свідомість жертви, штовхати її на вчинки та слова, які вона ніколи б не здійснила, створюючи ілюзію безвихідності. Вони випалюють усе навколо своєї обраниці, позбавляючи її друзів та коханих, поки Мансалиус не залишиться єдиним рятівником у її очах. Навіть якщо вона належить за правом істинного зв’язку іншому, Мансаліус розірве цей зв’язок, перетворивши суперника на монстра, щоб жертва сама, у жаху, відвернулася від нього».

 - Боже мій… - Віолетта судомно затулила рот долонею. - Віталіон не винен. Це Макс зробив його таким. Він навмисно посадив темряву в його серце, він підживлював її своєю силою, щоб я зненавиділа того, кого кохала. Щоб я сама прийшла в його обійми в пошуках захисту. Кожне його слово було брехнею, покликаною зламати мою волю.

   Вона хотіла дочитати, хотіла дізнатися, чи є бодай якийсь спосіб перемогти це зло. Але раптово повітря в бібліотеці похолоднішало настільки, що її подих перетворився на хмарку пари. Корінці книг миттєво вкрилися інієм, а тиша стала вакуумною. Віолетта схопилася, маючи намір бігти, але її ноги немов приросли до підлоги. Важка, владна аура накрила її, пригнічуючи волю і змушуючи магію всередині стиснутися в крихітну грудку. Вона навіть не встигла обернутися, як потрапила в кільце неймовірно сильних, непохитних рук. Знайомий запах металу та грози огорнув її, але тепер він здавався запахом сірки й попелу.