Розділ 25. Лабіринт сплячого розуму

   Тиша в кімнаті після того, як пішов Макс, здавалася дзвінкою, майже відчутною на дотик. Віолетта ще кілька хвилин відчувала на своїй щоці тепло його пальців, дотик, який мав би заспокоювати, але тепер викликав лише глухе, липке відчуття тривоги. Вона дивилася на зачинені двері й слухала, як затихають його впевнені кроки в коридорі.

 - Я обдумаю твої слова, Максе, - прошепотіла вона в порожнечу, і її власний голос здався їй чужим. - Але я більше не дозволю тобі думати за мене.

   Їй потрібен був час. І, що набагато важливіше, їй потрібні були докази. Слова Макса про те, що зв’язок із Віталіоном убиває її, звучали логічно, зважаючи на ранковий напад у коридорі. Але всередині Віолетти жив крихітний, упертий вогник сумніву. Якщо Макс такий могутній, чому він просто не забере її силою? Чому він так відчайдушно потребує її згоди з власної волі?

   Усю решту дня Віолетта провела в бібліотеці академії. Це величезне книгосховище з нескінченними рядами стелажів, що йшли в сутінки високих склепінь, завжди було її прихистком. Вона сподівалася зустріти там Мелоді, адже подруга могла б допомогти розшифрувати складні руни або просто підставити плече. Але Мелоді немов крізь землю провалилася. Або Макс подбав про те, щоб їхні шляхи не перетиналися, або Мелоді з Філіпом уже почали діяти за своїм планом.

   Залишившись одна, Віолетта зарилася в прадавні фоліанти, присвячені природі туманних драконів. Її пальці тремтіли, гортаючи пожовклі сторінки, що пахнули віковим пилом і висохлою магією. Вона шукала примарні зачіпки, рідкісні згадки про те, як поводиться істинний зв’язок, коли один із партнерів зазнає впливу зовнішньої темряви.

   В одному із сувоїв, написаному майже нерозрізненною в’яззю, вона знайшла коротку замітку: «Зв’язок істинних не є пута, але є сполучені посудини. Біль одного живить іншого, але світло одного здатне стати зціленням для другого, якщо провідник чистий».

 - Якщо провідник чистий… - повторила вона, прикусивши губу. - Значить, магія не вбиває мене. Вона просто намагається врівноважити ту безодню, в якій тоне Віталіон.

   Ближче до вечора, коли тіні в бібліотеці стали зовсім густими, Віолетта повернулася у свою кімнату. Макс зайшов за нею, пропонуючи повечеряти в їдальні або принести їжу прямо сюди. Але вона відмовилася, пославшись на сильний головний біль та втому. Він подивився на неї проникливим поглядом, немов намагаючись прочитати її думки крізь магічний бар’єр. Але в підсумку лише м’яко побажав на добраніч.

   Віолетта дочекалася, поки в коридорі остаточно затихне будь-який рух. Вона не запалювала світло. Сівши на ліжку, вона почала повільно сплітати пальцями тонкі нитки магії, закляття сонного мандрівника, яке вона мигцем побачила в одному із заборонених розділів. Це був величезний ризик. Якщо Макс відчує коливання, він зрозуміє, що вона брехала. Але їй потрібно було достукатися до Віталіона. Якщо він не може прийти в її сни, вона прийде в його.

   Коли закляття замкнулося, світ навколо Віолетти поплив. Вона не заснула у звичайному розумінні цього слова, її свідомість просто відокремилася від тіла, провалюючись у в’язку, сіру димку.

   Вона опинилася в місці, яке найменше схоже було на спальню дракона. Це була кімната, повністю заповнена живою темрявою, що ворушилася. Стіни тут пульсували, як стінки величезного серця, а підлога під ногами здавалася хибкою, немов вона йшла по чорній воді. У центрі цього простору Віолетта побачила клітку. Грубі, ковані прути були вкриті інієм і якимись слизькими наростами магії.

   Усередині, скорчившись на холодному камені, сидів Віталіон. Він був поранений, його одяг перетворився на лахміття, а на грудях і руках виднілися глибокі смуги, що світилися багряним вогнем, немов його катували розпеченим металом. Він виглядав знеможеним, його обличчя змарніло, а в очах, коли він підвів голову, відбилася така мука, що Віолетта ледь не скрикнула.

 - Віталіон! - вона кинулася до клітки, простягаючи руки до прутів.

 - Назад! - його голос пролунав як хрипкий гавкіт, повний відчаю. - Не смій торкатися решітки! Вона вип’є твою силу! Йди, поки можеш!

 - Я не залишу тебе, - вона завмерла за сантиметр від прутів, її очі наповнилися сльозами. - Що вони з тобою зробили? Чому ти тут, у власному розумі?

   Віталіон важко дихав, кожне слово давалося йому з очевидними труднощами. Його магія іскрила, намагаючись боротися з тінями, які впивалися в його рани.

 - Макс… він не просто маг, - видихнув він, і його пальці судомно шкребли по каменю. - Він ляльковод. Це він… він спрямовує темряву всередині мене. Він підгодовує її своєю позамежною силою, щоб вона зжерла мою волю. Він хоче, щоб я вбив тебе… бо тоді зв’язок розірветься остаточно, і ти станеш вільною для нього.

   Віолетта завмерла, відчуваючи, як крижаний холод поповз по хребту.

 - Але як нам це зупинити? Як витягти тебе?

 - Іди в бібліотеку… у закриту секцію, - Віталіон подався вперед, його погляд на мить прояснився. - Там є книга… «Хроніки Первозданної Сили». Вона прихована за ілюзією, але вона відгукнеться на твою магію. Твоя сила вже почала переплітатися з його енергією… Книга впізнає цей слід і відкриється тобі. Шукай правду про його ім’я…

   Раптово темрява в кімнаті здригнулася. Повітря завібрувало, і Віолетта відчула чужу, потужну присутність. Туман почав згущуватися, набуваючи знайомих обрисів. Силует Макса почав матеріалізуватися прямо за спиною Віталіона, підносячись над кліткою як тінь ката.

   Віолетта в жаху відсахнулася, намагаючись сховатися в гущавині магічного марева, яке клубилося біля стін. Вона затамувала подих, відчуваючи, як її свідомість починає тремтіть під напором цієї сили. Слова Макса доносилися до неї немов крізь шар вакууму, спотворені й гулкі.

 - Твої жалюгідні спроби зв’язатися з нею ніколи не врятують її, - промовив Макс, і в його голосі більше не було тієї ніжності, яку він демонстрував Віолетті. Це був голос істоти, позбавленої жалю. - Я доклав чимало зусиль, щоб вона вірила у свою неминучу загибель від твоєї руки. Це необхідно для її ж блага.