Розділ 23. Биття згасаючих сердець

   Ранок увірвався в покої Віолетти м’яким золотистим світлом, що пробивалося крізь важкі оксамитові портьєри. Дівчина розплющила oчі й уперше за довгий час відчула себе по-справжньому відпочилою. Тіло здавалося легким, немов учорашнє виснажливе тренування з Максом не спустошило її, а, навпаки, випалило все зайве, залишивши лиш чисту енергію.

   Вона піднялася, босоніж підійшла до панорамного вікна й завмерла, підставивши обличчя теплим променям. Чарівний світ за склом прокидався, шпилі академії блищали, як відполіровані клинки, а в садах співали птахи, не відаючи про драми, що розігрувалися в цих стінах.

   Віолетта швидко привела себе до ладу. Прохолодна вода в купальні остаточно прогнала залишки сну. Вона обрала одну з нових блузок, ніжного перлового відтінку, яка підкреслювала крихкість її плечей. Вийшовши в коридор, вона майже одразу зіткнулася з Максом, який стояв біля своїх дверей, як завжди бездоганний і зібраний. Його погляд миттєво потеплішав, а в глибині зіниць спалахнули іскри щирої радості.

 - Доброго ранку, - промовив він, і його голос обволікав, немов дорогий шовк. - Бачу, відпочинок пішов тобі на користь. Ти сяєш.

   Віолетта лише стримано кивнула, намагаючись не згадувати нічний поцілунок, який досі відгукувався фантомним жаром на губах. Вони попрямували в бік їдальні. По дорозі їм знову зустрічалися зграйки студенток. Дівчата, углядівши Макса, моментально затихали, починали поправляти зачіски й хихикати, проводжаючи його захопленими поглядами.

   Він був для них недосяжним ідеалом, божеством, що зійшло з п’єдесталу. Але Макс залишався сліпим до їхньої уваги. Його світ у цю мить звузився до однієї-єдиної дівчини, що йшла поруч. Він ловив кожен миттєвий рух її вій, вдихав тонкий аромат її волосся і більше за все на світі бажав, щоб цей шлях ніколи не закінчувався, щоб вона нарешті визнала його своїм єдиним захисником.

   Вони майже дійшли до дверей їдальні, коли Віолетта раптово зупинилася. Її крок обірвався, а обличчя в мить ока стало блідим. Вона повільно повернулася до Макса, її губи затремтіли, вона відкрила рот, намагаючись виштовхнути хоч якийсь звук, попередити чи попросити про допомогу, але не встигла.

   Дивна, чужорідна сила, холодна й гостра, як уламок льоду, пронизала її тіло наскрізь. Віолетта скрикнула. І цей звук, повний первісного болю, луною рознісся коридором, змусивши студентів у жаху завмерти. Її коліна підкосилися, і вона почала завалитися назад.

   Макс зреагував миттєво. Він підхопив її за долі секунди до падіння, притискаючи до своїх грудей. Його руки тремтіли, видовище, якого ніхто й ніколи не очікував би побачити у цієї самовпевненої істоти.

 - Віолетто! Дихай! Подивися на мене! - закричав він, його голос зірвався.

   Він негайно активував магічний зір, і те, що він побачив, змусило його обличчя спотворитися від невимовного гніву. Темрява Віталіона, чорна й липка, прошивала тіло дівчини невидимими, пульсуючими нитками. Вона висмоктувала з неї життя, зв’язуючись із чимось далеким і нескінченно стражденним. Зв’язок істинних, який Макс так зневажав, перетворився на смертоносний дріт.

   Магія Макса збунтувалася. Багряні розряди полетіли в усі боки, вибиваючи іскри з кам’яних стін і змушуючи оточуючих у паніці розбігатися. Він зрозумів, що джерело цього болю не тут. Піднявши Віолетту на руки, він дозволив своєму гніву спрямувати його. Простір навколо них зім’явся, як сухий пергамент, і магія понесла їх геть зі світлих коридорів, прямо до джерела проблеми.

   Вони опинилися в похмурій, вогкій печері глибоко під замком, там, де час завмер у напівтемряві. Стіни тут здригалися від ритмічних ударів темної магії, а повітря було настільки важким, що здавалося відчутним на дотик. У центрі цього магічного шторму стояв Віталіон.

   Він виглядав жахливо. Його форма була розірвана, волосся сплутане, а очі горіли безумним, чорним вогнем. Він немов у припадку намагався вирвати з себе шматки власної темряви, відкидаючи їх у сторони. Але чорні згустки, підкоряючись якомусь проклятому закону тяжіння, відлітали від стін і знову врізалися в його тіло, змушуючи дракона кричати від болю. Щоразу, коли темрява била по Віталіону, Віолетта в руках Макса здригалася, а її серце стукало все тихіше, згасаючи разом із його волею.

 - Зупинись! - голос Макса ударив по склепіннях печери, перекриваючи гул магії. - Ти вбиваєш її!

   Віталіон різко обернувся. Побачивши Макса, а потім безвольне, бліде тіло Віолетти в його руках, він на мить розгубився. Темрява навколо нього на секунду завмерла, переставши атакувати господаря.

 - Що б ти не робив зі своєю проклятою силою, припини! - закричав Макс, роблячи крок уперед, незважаючи на опір повітря. - Твої спроби знищити темряву всередині себе проходять через ваш зв’язок. Ти випалюєш її душу разом зі своєю! Вона вмирає через тебе!

   Очі Віталіона розширилися. Усвідомлення вдарило по ньому болючіше, ніж будь-яка магія. Він у мить ока опинився поруч, буквально виткавшись із туману. Він подивився на Віолетту, і на його обличчі відбився такий відчай, якого Макс не зміг би підробити навіть при всьому своєму таланті до маніпуляцій. Дівчина ледь дихала, її шкіра стала майже прозорою, а губи набули синюватого відтінку.

 - Якщо ти не повернеш усе як було, якщо не заспокоїш цю безодню, я клянуся, що знищу весь ваш світ, перетворю його на порох і розвію по всесвіту! - прошипів Макс, і в його очах спалахнула та сама позамежна могутність, яка змусила стіни печери піти тріщинами.

 - Я… я не хотів… - голос Віталіона був хрипким. - Темрява виснажена. Вона… вона затихає. Я можу контролювати її. Віддай її мені. Зараз же.

   Макс завмер. Кожна клітина його істоти протестувала проти цього. Передати Віолетту в руки людини, яка тільки вчора намагалася її знищити? Але він бачив показання магічного фону, нитки темряви всередині Віолетти почали повільно розсмоктуватися тільки від однієї присутності Віталіона поруч. Їхній зв’язок вимагав балансу. Тільки тепло істинного могло зараз перезапустити її серце.