Розділ 21. Кров і залишки ілюзій

   Чорний згусток чистої, концентрованої смерті зірвався з пальців Віталіона, розсікаючи повітря з огидним свистом, схожим на сичання розлюченої гадюки. Віолетта заплющила очі, не в силах ворухнутися. У цю мить час для неї розтягнувся. Вона відчувала запах прілого листя, чула далекий спів птахів і крижаний подих безодні, яка мала обірвати її життя. Вона не намагалася захиститися, біль від того, що її вбиває той, заради кого вона повернулася в це пекло, був сильнішим за страх смерті.

   Але удару не було. Пролунав різкий, сухий хлопок, немов тріснув сам простір. Сліпучий спалах сріблясто-білого світла на мить засліпив. Віолетта відчула, як чиясь залізна хватка рвонула її назад, а перед нею виросла нездоланна стіна чистої енергії.

   Згусток темряви, зіткнувшись із дзеркальним щитом, не просто розсипався, він зрикошетив із подвоєною силою. Віталіон не очікував такої відсічі. Його власна магія, посилена міццю захисника, ударила його в груди, відкидаючи на кілька метрів назад. Дракон врізався у стовбур старого дуба, і важкий глухий звук удару рознісся садом. Він сповз на землю, але тут же почав підводитися. Власна темрява не могла вбити його, вона лише обпалила, залишивши на одязі діри, від яких ішов дим. Але лють у його очах спалахнула з новою, лякаючою силою.

 - Я попереджав тебе, Віолетто, - пролунав над її вухом низький, вібруючий від гніву голос Макса.

   Він стояв за її спиною, важко дихаючи, а його пальці до болю впилися в її плечі. Навколо нього повітря тремтіло й плавилося, а багряні іскри в очах змінилися холодним, мертвенним сяйвом. Він не дав їй обернутися, не дав побачити поверненого Віталіона. Одним різким рухом Макс огорнув її щільною пеленою своєї магії.

   Світ навколо закрутився. Смарагдова зелень саду змінилася сірою каламуттю переходу, а наступної миті вони вже стояли в порожньому, гулкому коридорі академії, неподалік від їхнього житлового поверху. Тут було тихо, тільки віддалені звуки дзвону, що скликав на заняття, нагадували про те, що життя триває.

   Макс випустив її з обіймів, але не відійшов. Віолетта стояла, притулившись до холодної кам’яної стіни, і по її щоках великими краплями скочувалися сльози. Вона дивилася прямо перед собою, але бачила лише занесену руку Віталіона та ту порожнечу, яка зяяла на місці його душі. Вона не кліпала, не витирала обличчя, вона просто повільно занурювалася в заціпеніння.

   Макс мовчав. Він вивчав її, бачив, як тремтять її губи, і розумів, що зараз будь-які слова, будь-яка брехня чи правда будуть зайвими. Він переміг. Цей раунд залишився за ним не тому, що він був сильнішим магічно, а тому, що Віталіон сам завдав вирішального удару по її серцю.

   Раптово Віолетта зірвалася. Це не був тихий плач, це були надривні, лякаючі ридання, що йшли з самої глибини душі. Вона закрила обличчя руками, і її плечі затряслися. Макс тут же притягнув її до себе, замикаючи в кільце своїх рук. Цього разу вона не відштовхнула його. Вона вчепилася в його сорочку, ховаючи обличчя у нього на грудях, і просто плакала від нестерпного, пекучого болю.

 - Тихіше… все закінчилося. Ти в безпеці, - шепотів він, повільно погладжуючи її по волоссю, пропускаючи крізь пальці шовковисті пасма.

   Усередині неї рушилися останні надії. Вона розуміла, що Макс мав рацію від самого початку. Кожне його слово про те, що Віталіон небезпечний, що темрява незворотна, що істинний зв’язок став отрутою, і усе це підтвердилося там, у саду. Вона не хотіла визнавати це вголос, вона ненавиділа його за цю правоту, але факти були безжальні. Кохана людина щойно спробувала її вбити.

   Коли ридання змінилися тихими схлипами, Макс трохи відсторонив її, заглядаючи в почервонілі очі.

 - Ти в порядку? Чи встиг я перехопити удар? Тебе зачепило? - в його голосі проглядала щира тривога, за якою він уміло ховав торжество. Віолетта лише слабо кивнула. Голос зник, у горлі застрягла суха грудка.

 - Я… я не хочу сьогодні на лекції, - вичавила вона нарешті. - Не хочу нікого бачити. Будь ласка, я просто хочу в кімнату. Побути самій.

   Макс не став сперечатися. Спалах магії і вони опинилися в її розкішних покоях. Він дбайливо посадив її в глибоке крісло біля вікна і якийсь час просто стояв поруч, поклавши руку на спинку крісла. Його присутність тиснула, але водночас дарувала ілюзію стабільності в цьому небезпечному світі.

   Він приховано радів. Усе йшло саме так, як він планував. Тепер він був для неї не просто загадковим хлопцем з іншого світу, а єдиним рятівником, тим, хто витяг її з пащі смерті. Зараз був ідеальний момент, щоб стати тим самим плечем, опорою, якої вона потребувала. Він знав, що з часом вона почне довіряти йому, відкриється, і тоді її добровільна згода стане лише питанням часу.

   Віолетта продовжувала сидіти нерухомо, втупившись у порожнечу перед собою. Її погляд був мертвим.

 - Тобі треба відпочити, - тихо сказав Макс. - Я залишу тебе. Постарайся заснути.

   Він вийшов, тихо зачинивши за собою двері, але його обличчя миттєво змінилося. Маска турботливого захисника сповзла, оголивши холодний, хижий оскал. Залишати ситуацію з Віталіоном просто так він не збирався. Дракон переступив межу, він наважився підняти руку на те, що належало Максу. І за це належала розплата.

   Макс ішов коридорами академії, і студенти інстинктивно втискалися в стіни, відчуваючи хвилю первісної моці, що йшла від нього. Він знайшов Віталіона швидко, той стояв на одних зі сходів, притискаючи руку до грудей і важко дихаючи. Поруч нікого не було, Елара кудись зникла.

   Макс підійшов зі спини, його кроки були нечутними. Без зайвих церемоній він сталевим хватом схопив Віталіона за рукав. Той різко обернувся, в його очах знову почала клубитися темрява, але він не встиг навіть скрикнути.

 - Нам треба поговорити, по-чоловічому, - прошипів Макс.

   Спалах багрового світла і вони зникли. Наступної миті вони опинилися в глибокому, занедбаному підземеллі замку. Тут пахло вогкістю, старим каменем і пліснявою. Стіни були такими товстими, що будь-які сплески магії, будь-які крики були надійно приховані від зовнішнього світу. Це місце не пам’ятало сонячного світла століттями.