Розділ 20. Іскра в темряві

   Тиша в глибині старого саду була майже відчутною на дотик. Тут, серед переплетення столітніх дубів і диких чагарників, звуки академії танули, поступаючись місцем лише несміливому щебету весняних птахів. Віолетта стояла, притиснувшись спиною до шорсткої кори дерева, і відчувала, як шалено калатає її серце. Віталіон знаходився всього за пару кроків від неї, високий, владний, окутаний важкою, в’язкою магією, яка, здавалося, випивала світло з навколишнього простору.

   Вона заговорила першою, бо мовчання тиснуло сильніше, ніж його лякаюча аура. Голос її тремтів, але пролунав чітко в цій тиші.

 - Що тобі потрібно від мене? Чому ти мене викрав?

   Хлопець відповів не одразу. Він просто стояв і дивився на неї, і цей погляд був важчим за свинець. В його очах, затягнутих сірою димкою темряви, відбувалася якась невидима боротьба. Він ніби сам намагався знайти відповіді в її рисах, у глибині її зіниць, у тому, як тремтіли її вії. Його обличчя залишалося холодним, але в позі відчувалася гранична напруга.

   Нарешті він заговорив. Його голос був рівним, позбавленим колишньої теплоти, але в ньому чулася дивна, болісна цікавість.

 - Хто ти така? І чому ти викликаєш у мені почуття, які для мене зайві? Чому ти дивишся на мене так, ніби ми знайомі вічність, і чому… - він зробив паузу, немов саме зізнання давалося йому з зусиллям. - Чому в мене виникає відчуття, ніби нас щось пов’язує? Або пов’язувало колись.

   Віолетта мовчала, не знаючи, що вдіяти. Вона була одна, позбавлена захисту Макса, і розуміла, що одне хибне слово, одна фраза, яка не сподобається його темній сутності, і він може знищити її в мить ока. Темрява всередині нього була голодною і лютою, вона не терпіла слабкості. Але водночас це був її єдиний шанс. Шанс достукатися до того Віталіона, якого вона кохала, який колись обіцяв її захищати.

   Вона зробила глибокий вдих, збираючи останні крихти своєї мужності.

 - А що саме ти відчуваєш?

   Він різко скинув голову, і в його очах на мить спалахнуло багрове полум’я.

 - Мені не подобається те, що ти з тим хлопцем, - відрізав він, і в його голосі прорізалися рокітливі нотки. - Мені має бути все одно, з ким гуляє студентка, яку я не знаю. Мені має бути байдуже, кого він цілує і кого обіймає. Але коли я бачу вас разом, темрява всередині мене хоче розірвати його на шматки. І це бісить мене найбільше.

   Віолетта зробила несміливий крок уперед.

 - А може… ти просто не пам’ятаєш? - тихо запитала вона.

   Віталіон запитально підняв брову, і в цьому жесті було стільки колишньої, знайомої зарозумілості, що у неї защеміло в грудях.

 - Не пам’ятаю? Що я можу не пам’ятати? І як це щось пов’язано саме з тобою? Ти просто дівчисько, яке з’явилося нізвідки під руку з якимось пихатим вискочнем.

   Віолетта проігнорувала його шпильку. Вона бачила, як він бореться з собою, як його пальці мимовільно стискаються в кулаки.

 - Скажи мені чесно… що ти відчуваєш просто зараз, дивлячись на мене?

   Віталіон зробив крок назустріч, скорочуючи відстань між ними до небезпечного мінімуму. Його аура обдала її холодом.

 - Я хочу знищити тебе, - прошепотів він, схиляючись до її обличчя. - Я хочу стерти тебе з цього світу, щоб ти перестала мучити мій розум своїми поглядами й цим дивним теплом, яке йде від твоєї шкіри.

 - Тоді чому не знищуєш? - Віолетта подивилася йому прямо в очі, не відводячи погляду. - Твоя магія сильніша за мою. Тобі достатньо одного руху руки. Чому я все ще жива, Віталіоне?

   Він завмер. Його губи здригнулися, а сіра пелена в очах на мить стала прозорою.

 - Якась частина мене… вона опирається цьому, - зізнався він із видимим зусиллям. - Вона немов вчіплюється в мої руки, не даючи завдати удару. І це відчуття… воно робить мене слабким. Я бажаю дізнатися правду. Поки твого друга відволікають ті люди, яких я підіслав, у нас є час.

   Віолетта усвідомила, що це він підлаштував ту сутичку в коридорі. Значить, його душа, та її частина, що не була остаточно очорнена темрявою, все ще пам’ятає її. Вона прагне повернути те, що у неї відібрали. Це було тонке, майже невидиме вікно можливостей, і вона не мала права його упустити.

   Вона підійшла до нього зовсім близько, майже впритул. Повільно, намагаючись не робити різких рухів, Віолетта підняла руку. Її пальці нерішуче завмерли біля його щоки, а потім обережно торкнулися його обличчя. Шкіра Віталіона була холодною, як лід, але під її дотиком він здригнувся.

 - Що ти відчуваєш зараз? - прошепотіла вона, вдивляючись у його очі.

   І диво сталося. Темрява, що до цього клубилася в його зіницях, почала повільно відступати, ніби туман під променями ранкового сонця. Віталіон не відштовхнув її. Навпаки, він накрив її маленьку долоню своєю великою, гарячою рукою, притискаючи її пальці до своєї щоки. Він заплющив очі й глибоко, судомно видихнув, ніби з його плеч у цю мить упав непосильний тягар, який він ніс вічність.

 - Я відчуваю… тепло, - заговорив він, і його голос змінився, став тихим і надтріснутим. - Забуте тепло. Бажане. Таке рідне, ніби я повернувся додому після довгої війни.

   Віолетта відчула, як по її щоках покотилися сльози полегшення. Він тут. Він пам’ятає. Зв’язок істинних проривався крізь будь-які перешкоди. Але мить тріумфу була недовгою. Віталіон раптом різко розплющив очі. В них більше не було тепла, тільки переляк, що змінився крижаною люттю. Він відсахнувся так різко, що Віолетта ледь не впала.

 - Ні! - викрикнув він, і його голос ударив по вухах. - Мені не потрібні ці почуття! Мені не потрібна ця ніжність! Ти робиш мене слабким! Своєю присутністю, своїм запахом, цим теплом ти руйнуєш те, чим я став!

   Він важко дихав, і навколо нього знову почала закручуватися чорна магія, набуваючи форми гострих голок.

 - У таких, як я, не повинно бути слабкостей. Темрява вимагає абсолютної відданості, а ти… ти тріщина в моєму щиті. Значить, тебе не повинно бути в цьому світі. Якщо я не можу вигнати тебе зі своєї голови, я вижену тебе з життя.