Розділ 19. Полонені смарагдового сутінку

   Дотик Макса все ще пік губи, залишаючи на них дивний металевий присмак чужої, позамежної магії. Віолетта оговталася ривком, немов випірнула з крижаної ополонки. Усвідомлення реальності обрушилося на неї разом із вагою власного безсилля. Вона різко, з силою, на яку, здавалося, не була здатна після виснажливого тренування, відштовхнула хлопця. Її долоні уперлися в його тверді груди, і на мить їй здалося, що під шаром тканини б’ється не людське серце, а пульсує сама стихія.

   Макс не пручався. Він легко відступив на крок, даючи їй простір, але в його погляді не було каяття. Навпаки, він виглядав задоволеним до нестями. Віолетта, не зронивши ні слова, метнулася до своїх дверей. Ключ повернувся в замку з сухим, остаточним клацанням. Вона притиснулася спиною до дубової панелі, відчуваючи, як дрібно тремтять коліна. Крізь товщу дерева вона чула, як Макс тихо усміхнувся, і цей звук був сповнений торжества. Вона майже фізично відчула, як він торкнувся кінчиками пальців своїх губ, смакуючи мить, перш ніж його кроки затихли.

   Вона залишилася в тиші своїх розкішних покоїв, але спокій не приходив. Думки роїлися, як розтривожені оси. Поцілунок… він був занадто солодким. Одурманюючим, як заборонене зілля. Віолетта ловила себе на лячній думці, що в цьому жесті була не просто пристрасть, у ньому була впевненість. Можливо, Макс дійсно кохав її, у своєму дивному, спотвореному розумінні цього слова. Або ж він просто майстерно доводив їй кожну секунду, що він кращий, сильніший і надійніший за Віталіона.

   «Якщо я не зможу його повернути…» - ця думка вперше оформилася в чітке речення. Якщо темрява остаточно поглине туманного дракона, якщо він так і дивитиметься на неї як на порожнє місце, чи зможе вона змиритися? Чи зможе вона заради власного порятунку, заради життя без вічного страху, належати Максу?

   Але ціна такої згоди була занадто високою. Віолетта розуміла, що якщо це станеться, вона попросить його про одну, останню послугу. Вона змусить його випалити з її пам’яті все. Кожну секунду, проведену в академії, кожен шепіт Віталіона, смак его шкіри й запах його магії. Пам’ятати це й жити з іншим, означає повільно помирати від самоспалення. Провина й біль просто з’їдять її зсередини, не залишивши місця для нового життя.

   Важко зітхнувши, вона рушила до ванної. Гарячі струмені душу змивали фізичну втому, але не могли вгамувати тривогу. Переодягнувшись у м’яку піжаму, Віолетта забралася під ковдру. Сон довго не йшов, вона дивилася на тіні, що танцювали на стелі, й прислухалася до биття власного серця. Але виснаження, і магічне, і емоційне, зрештою взяло своє. Дівчина поринула в глибокий, безпросвітний сон.

   Ранок зустрів її незвичною бадьорістю. Віолетта розплющила очі й зрозуміла, що почувається дивовижно легко. Жодних відгомонів нічних кошмарів, жодних уривків тривожних видінь. Вона спробувала згадати, що їй снилося, але в голові була лише чиста, біла порожнеча. Це було дивно. Невже Макс і тут приклав свою руку? Невже він вирішив подбати про її душевну рівновагу, підчистивши нічні марення? Думка про це викликала глухе роздратування, але сперечатися з тишею було марно.

   Привівши себе до ладу й одягнувши форму академії, яка тепер сиділа на ній як улита, Віолетта вийшла в коридор. Макс уже чекав на неї. Він виглядав чудово, бездоганно випрасувана форма, сяюча усмішка, погляд, що іскрився щастям. Він поводився так, ніби вчорашній поцілунок був початком їхнього нового, офіційного життя в парі.

 - Доброго ранку, - проспівав він, беручи її під лікоть. - Ти виглядаєш освіженою. Сила всередині тебе стабілізувалася.

   Вони попрямували в бік їдальні, ведучи ні до чого не зобов’язуючу бесіду. Але на підході до головного залу ідилія закінчилася. Група старшокурсників, кремезних хлопців із факультету бойової магії, перегородила їм шлях. Один із них, із зухвалим шрамом на щоці, навмисно, з силою штовхнув Макса плечем, проходячи повз.

   Конфлікт спалахнув миттєво. Повітря задзвеніло від напруги. Зав’язалася різка словесна перепалка, в якій Макс, всупереч очікуванням Віолетти, не застосував свою позамежну силу одразу, а лише небезпечно звузив очі. Студенти явно наривалися, їхня магія почала іскрити на кінчиках пальців, створюючи ореоли жару.

 - Стій тут і не втручайся, - кинув Макс, м’яко, але рішуче відстороняючи Віолетту вбік, за колону, щоб її не зачепило випадковим розрядом.

   Віолетта спостерігала за ними кілька секунд. Їй не хотілося бути свідком чергової демонстрації чоловічого его. Вирішивши, що це чудовий момент, щоб вислизнути й, можливо, знайти Мелоді без нагляду, вона почала повільно відступати. Щойно вона розвернулася, маючи намір швидко піти в протилежний коридор, як світ навколо неї раптово змінився.

   Вона врізалася обличчям у чиїсь груди. Тверді, як скеля, які пахнули так, що серце миттєво пропустило удар. Холодний туман і нічний ліс. Цей запах вона не сплутала б ні з чим.

   Владні, сильні руки лягли їй на талію, притискаючи до себе з такою силою, що з легень вибило повітря. Віолетта підвела погляд і завмерла. Над нею піднімався Віталіон. Але це був не той відчужений студент, якого вона бачила вчора. Його обличчя було блідим, риси загостреними, а в очах клубилася в’язка, чорна темрява, яка буквально виплескувалася назовні.

   Перш ніж вона встигла скрикнути чи покликати Макса, темрява навколо них згустилася, перетворюючись на непроникний кокон. Земля під ногами раптово зникла, виникло відчуття вільного падіння, а за секунду різкий поштовх.

   Вони стояли в самій гущавині старого саду академії. Тут, далеко від навчальних корпусів, природа жила своїм життям. Високі дерева з розлогими кронами замикалися над ними смарагдовим склепінням, крізь яке ледь пробивалися промені ранкового сонячного світла. Густі чагарники надійно приховували їх від випадкових очей, а тишу порушував лише заливистий спів весняних птахів і шелест листя.

   Віолетта різко відсахнулася, вириваючись із його хватки. Її серце калатало в горлі. Вона дивилася в його темні, непроникні очі, в яких зараз відбивалося все небо магічного світу, і не розуміла, що відбувається. Темрява навколо нього все ще пульсувала, але в ній більше не було тієї нищівної злоби, яку вона відчувала раніше.