Розділ 18. Мистецтво сплітати світло

   Час в очікуванні дев’ятої вечора тягнувся для Віолетти болісно довго. Образ Віталіона, який стояв під її вікном у тіні старого дерева, не йшов із думок. Його погляд, сповнений нестерпної туги, позбавив її останніх крихт душевної рівноваги. Їй хотілося зірватися вниз, вибігти в сад, притиснутися до нього й закричати, нагадуючи про кожну секунду їхнього минулого. Але вона розуміла, що магічні бар’єри Макса та його невсипущий контроль припинять будь-яку подібну спробу ще в зародку.

   Рівно о дев’ятій у двері коротко й владно постукали. Віолетта не змусила себе чекати. Вона вирішила, що опір зараз лише забере залишки сил, які знадобляться їй для важливіших справ. Вона переодяглася в зручний одяг, що не сковував рухів. М’який сірий светр, щільні чорні легінси та поношені, але надійні кеди.

   Макс стояв на порозі, його постать у напівтемряві коридору здавалася ще масивнішою та більш упевненою. Він окинув її оцінюючим поглядом і задоволено кивнув.

 - Хороший вибір. Нам доведеться багато рухатися.

   Вони вийшли з кімнати й почали спускатися широкими кам’яними сходами. Академія цієї години була занурена в напівсонну тишу, яку порушував лише тихий шепіт магічних світильників. Вони минули кілька довгих переходів, розписаних сценами великих битв минулого, і вийшли на вулицю через бічний проліт, про існування якого Віолетта раніше навіть не підозрювала.

   Нічне повітря було прохолодним і пахло вологою хвоєю. Близько п’ятнадцяти хвилин вони йшли мовчки, заглиблюючись у ту частину парку, де дерева росли особливо густо, переплітаючись гілками й створюючи природний купол. Нарешті, пройшовши крізь щільні чагарники, вони опинилися на невеличкій, прихованій від сторонніх очей галявині. Високі столітні дуби оточували її щільним кільцем, а місяць, немов сонна красуня, раз у раз визирав із-за рваних хмар, заливаючи простір примарним сріблястим світлом.

   Макс зупинився в центрі галявини й повернувся до Віолетти. Його обличчя в місячному світлі здавалося відлитим зі сталі.

 - Ми тут для того, щоб відновити те, що ти так нерозважливо розбазарила, - почав він без зайвих вступів. - Магія, це не просто дар, це м’яз. Якщо ти не використовуєш її постійно, не розгойдуєш, не змушуєш циркулювати по каналах із граничним навантаженням, вона атрофується. Твій резерв зараз нагадує пересохлу криницю, хоча потенціал величезний.

   Він зробив крок ближче, і Віолетта мимоволі напружилася.

 - Твої пригоди останнім часом тільки пригнічували твою силу. А місто скелетів… - Макс нахмурився, і в його голосі почулося неприховане невдоволення. - Того місця взагалі не повинно було існувати в цій реальності. Воно випило з тебе занадто багато життя. Намагаючись урятувати Віталіона, ти ледь не випалила власні магічні канали. Ти зашкодила собі, Віолетто, і тепер ми будемо це виправляти.

   Він обійшов її і встав за спиною. Віолетта відчула його жар, його важку присутність. Макс обережно взяв її за руки, піднімаючи їх на рівень грудей. Його долоні були гарячими й сухими, і від цього дотику по її тілу пробігла хвиля колючої електрики.

 - Заплющ очі, - прошепотів він їй на вухо. - Відчуй магію всередині. Не намагайся дотягнутися до неї розумом, дотягнися волею.

   Він почав показувати їй, як правильно сплітати нитки заклинань. Його пальці спрямовували її рухи, змушуючи описувати в повітрі складні, багатовимірні фігури. Макс учив її не просто вимовляти формули, а вкладати в кожен звук певну частоту вібрації, яка змушувала саму тканину реальності відгукуватися.

 - Спрямовуй потік не з долонь, а крізь них, - повчав він. - Ти лише провідник. Якщо намагатимешся втримати магію в собі, вона спалить тебе. Випускай її.

   Віолетті не подобалася його присутність, ця інтимна близькість злила й бентежила водночас. Але вона змусила себе зосередитися на навчанні. Вона розуміла, що просто володіти силою недостатньо. Їй потрібно керувати нею майстерно, довести кожен рух до досконалості, щоб у критичний момент використати магію без страху й найменшого вагання. У глибині душі зріла думка: чим більшого її навчить Макс, тим вища ймовірність того, що вона зможе одного разу захиститися від нього самого його ж методами. Це була небезпечна гра, але іншого виходу не було.

   Поступово магія почала підкорятися. Віолетта відчула, як сила, що до цього лежала в глибині важким каменем, почала циркулювати по тілу більш слухняно й зігріваючи. Прості заклинання левітації почали даватися їй із дивовижною легкістю. Сухе листя та дрібні камінці слухняно злітали в повітря за її наказом.

   Вона пробувала відкидати предмети, концентруючи енергію в короткий, різкий імпульс, і навіть завдала кількох пробних ударів по стовбуру старого поваленого дерева. Магія зривалася з її пальців чистими, дзвінкими розрядами.

 - Тепер найважливіше, - Макс став серйознішим, його руки на її плечах стиснулися трохи міцніше. - Щити. Від магії темряви не захистить звичайна кам’яна стіна чи водяна завіса. Темрява, це відсутність світла й життя. Тому тільки чисте, концентроване світло здатне розсіяти цю сутність.

   Він показав їй структуру дзеркального щита, здатного відбивати темні еманації.

 - Це вимагає колосальних резервів. Ти мусиш віддавати частинку своєї життєвої сили, щоб це світло сяяло. Практикуватися потрібно щодня, поки щит не стане твоєю другою шкірою.

   Вони тренувалися ще близько години. Макс розповідав їй тонкощі взаємодії стихій, ділився знаннями, яких вона не чула на жодній лекції в академії. Його знання здавалися бездонними й лякаюче прадавніми.

   У якийсь момент, коли вони зробили коротку перерву, Віолетта спіймала себе на дивній думці. Якби Макс не був таким владним, якби він не стер їй пам’ять і не нав’язував свою волю з такою лякаючою силою… вони б цілком могли товаришувати. Він був цікавим співрозмовником, його розум був гострим, а відданість справі абсолютною. Але вона тут же люто відкинула ці роздуми.