Розділ 17. Ігри богів і тіні в саду

   Тиша, що запанувала між Віолеттою та Віталіоном, була настільки крихкою, що здавалася скляною. Секунда, інша, і світ навколо почав повільно повертати свої звуки, але вони були приглушеними, немов доносилися з-під товщі води. Долоні Віталіона на її талії відчувалися не просто фізичним дотиком, а потужним магічним якорем.

   У цю мить темрява в його очах не просто здригнулася, вона відступила, оголюючи зранену, знеможену тугою душу, яка впізнала свою половину. Віолетта бачила, як розширюються його зіниці, як у них спалахує впізнавання, змішане з нестерпною мукою. Він відкрив рот, щоб вимовити її ім’я, щоб зруйнувати прокляття забуття одним подихом…

   Але реальність грубо втрутилася. Макс опинився поруч миттєво. Його рух був стрімким і різким. Не кажучи ні слова, він схопив Віолетту за плече і з силою смикнув до себе, вириваючи з рук дракона. Ривок був таким потужним, що дівчина ледь не скрикнула, втративши рівновагу і втиснувшись у його груди.

 - Прошу вибачення, - голос Макса пролунав рівно, з тією самою світською прохолодою, яка маскувала його справжню могутність. Він обійняв Віолетту за талію, притискаючи до себе так щільно, що вона відчула жар його тіла. - Моя дівчина сьогодні вкрай необережна. Мабуть, ще не звикла до планування їдальні. Пробач, що вона в тебе врізалася.

   Віталіон завмер. Тінь, що щойно відступила, хлинула назад із подвоєною силою, затоплюючи його погляд холодною сірою сталлю. Його руки, ще мить тому зігріті теплом Віолетти, тепер безвільно повисли вздовж тіла, стискаючись у кулаки. Він подивився на Макса довго, важко, немов оцінюючи силу супротивника, а потім перевів погляд на Віолетту. Але в цьому погляді більше не було ніжності. Тільки лід і наростаюча лють.

   Макс, не даючи Віолетті вставити ні слова й не чекаючи відповіді від дракона, владно взяв її за руку. Його пальці зімкнулися на її зап’ясті залізним браслетом. Він повів її вглиб їдальні, повз сотні зацікавлених очей, до найдальшого столу, прихованого в тіні.

   Щойно вони сіли, на столі сама собою з’явилася їжа. Гаряча каша з ягодами, ароматний хліб і гарячий чай, від якого йшла пара. Але Віолетта навіть не поглянула на тарілку. Вона дивилася на Макса, і в її очах кипіла справжня ненависть.

 - Ти… ти зробив це навмисно! - прошипіла вона, понизивши голос, щоб їх не чули за сусідніми столами. - Темрява відступила! Він упізнав мене! Ще секунда і він би все згадав! Ти ж обіцяв не заважати!

   Макс спокійно взяв чашку й зробив невеличкий ковток, перш ніж відповісти. Його спокій бісив її більше, ніж якби він почав кричати.

 - Якщо ти й справді сподіваєшся повернути справжнього Віталіона, - заговорив він тихим, розміреним голосом. - То запам’ятай раз і назавжди, що все треба робити поступово. Темрява, це не наліт пилу, який можна змахнути. Це зараза, яка проросла в його свідомість. Якби він згадав усе зараз, його розум би просто вигорів від суперечності між коханням до тебе й тією силою, якій він тепер служить.

   Він поставив чашку на стіл і подався вперед, заглядаючи їй в очі.

 - До того ж, Віолетто, хіба не ти сама вирішила грати в цю гру? Хіба не ти погодилася вдавати пару, щоб викликати у нього ревнощі? То до чого тепер ці обурення? Я зробив усе правильно. Якщо в ньому залишилися бодай якісь почуття, ревнощі, найефективніший спосіб змусити їх вилізти назовні. Вони прогризуть кокон темряви краще за будь-яке закляття. Але не забувай…

   Його голос став ще тихішим, набуваючи небезпечних, власницьких ноток.

 - Я чоловік, який бажає отримати свою жінку. І я не стоятиму осторонь і покірно не дивитимуся, як ти йдеш до іншого, навіть якщо це частина твого плану. Змагання має бути чесним. Я боротимуся за тебе своїми методами, поки ти офіційно не скажеш мені - ні.

   Віолетта дивилася на нього й розуміла, що він загнав її в логічний тупик. Він використав її ж слова проти неї. Вона відчувала, як усередині все стискається від безсилля. Макс був занадто розумним, занадто досвідченим у маніпуляціях. Зараз краще було поступитися, промовчати, щоб не спровокувати його на нові «рятівні» маневри, які могли остаточно зруйнувати її шанси на примирення з Віталіоном. Вона мовчки опустила погляд на свою тарілку, визнаючи тимчасову поразку.

   Після сніданку почалися лекції. Весь день Віолетта почувалася так, ніби перебуває під мікроскопом. Макс слідував за нею тінню. Вона бачила, як на нього реагують інші студентки. Дівчата хихикали, червоніли, варто було йому просто пройти повз. Для них він був ожилим божеством, красивим, таємничим, наділеним аурою незаперечної влади. Багато з них, здається, віддали б душу за один його погляд.

   «І чого він причепився саме до неї?» - це німе запитання читалося в багатьох очах. Віолетта й сама ставила його собі. Навколо було стільки прекрасних, сильних дівчат, готових належати йому без жодних умов і стирання пам’яті. Але, за іронією долі чи за законом жанру, сильні світу цього завжди тягнуться до тих, хто не бажає їм підкорятися. Вона була для нього викликом, нескореною вершиною, і це тільки розпалювало його інтерес.

   На одній із перерв, коли вони йшли в порожньому переході між вежами, Макс раптово зупинився.

 - Віолетто, - сказав він, дивлячись на її бліде обличчя. - Пора б тобі почати брати під контроль свою силу. Досить намагатися рятувати світ і людей, які тебе навіть не пам’ятають. Пора б подумати і про себе. Твій магічний резерв зараз нестабільний. Якщо ти не навчишся керувати ним заново, ти станеш легкою мішенню для будь-якого сплеску темряви в цих стінах.

   Віолетта нічого не відповіла. Вона лише мовчки кивнула, дивлячись у вікно на квітучі сади академії. У неї не було сил сперечатися.

 - Сьогодні ввечері, о дев’ятій, я прийду за тобою, - продовжив Макс. - Ми почнемо твоє навчання. Я навчу тебе захисту, якого не вчать у цій академії.

   Решта дня минула в гнітючому очікуванні. Лекції змінювали одна одну, професори щось розповідали про руни та потоки, але думки Віолетти були далеко. Щоразу, коли вони зустрічалися в коридорах із Віталіоном, вона ловила на собі його погляд. Це був дивний погляд, вивчаючий, майже болісний.