Розділ 16. Уламки зруйнованих ланцюгів

   Повітря в тісному кабінеті Філіпа, здавалося, перетворилося на розпечений свинець. Магія Макса пульсувала важкими, маслянистими хвилями, від яких корчило простір. Стелажі зі старовинними книгами жалібно стогнали, а полум’я свічок витягнулося в тонкі білі голки, готові ось-ось згаснути.

   Макс зробив повільний, хижий і невідворотний крок уперед. Він скоротив відстань до мінімуму, нависаючи над Віолеттою подібно до грозової хмари, затуливши собою весь світ. Його очі, зазвичай сірі, як передгрозове небо, зараз перетворилися на два колодязі, наповнені багровим полум’ям. Від нього йшов жар і ледь помітний запах гару, змішаний з ароматом металу.

 - Що ти ще можеш мені такого сказати, щоб мій звір заспокоївся? - його голос пролунав низько, з рокітливими нотками, які змушували вібрувати самі кістки. - Ти втекла. Ти ховалася тут, за цими жалюгідними щитами, обговорюючи мою загибель. Ти думала, я не відчую, як ти вислизаєш?

   Віолетта відчувала, як її серце б’ється об ребра, немов спійманий птах, але страх у цей момент поступився місцем крижаній рішучості. Вона згадала слова Філіпа про добровільну згоду і про те, що магія Макса зруйнує його зсередини, якщо він переступить межу. Це було її єдине оружжя, її тонкий місток над безоднею. Вона підняла голову, дивлячись прямо в це полум’я його зіниць, і вирішила грати відкрито.

 - А ти ж хочеш отримати мою добровільну згоду, правильно? - її голос пролунав дивовижно рівно, хоча всередині все тремтіло. - Хочеш, щоб я сама прийшла до тебе, щоб ти не згорiв у власній магії. Адже так написано в тих книгах, які ти так ненавидиш? Насильно привласнена душа стане твоїм кінцем.

   Макс звузив очі. Багрове світіння на мить завмерло, а потім спалахнуло з новою силою. Навколо нього почали проскакувати тонкі червоні блискавки, впиваючись у кам’яну підлогу. Філіп і Мелоді, притиснуті до стіни, затамували подих.

 - Ти багато дізналася за ці десять хвилин, - процідив він крізь зуби.

 - Я дізналася достатньо, - Віолетта зробила пів кроку вперед, майже торкаючись його грудей. - Ти сам погодився допомагати мені. Ти обіцяв, що даси шанс. І якщо у мене не вийде повернути Віталіона, я піду з тобою. Я дала слово. То в чому проблема грати в пару на очах у нього? Ти ж так упевнений, що він не повернеться, що темрява поглинула його без залишку. Тоді чому б тобі не скористатися ситуацією? Будь поруч. Стань тим, хто втішить мене, коли я остаточно розчаруюся. Хіба це не найкращий спосіб отримати мою згоду? Дозволь мені побачити тебе справжнім, а не тюремником, який вистежує мене по академії.

   Вона бачила, як у його очах іде боротьба. Гнів стикався з холодним розрахунком, а власницький інстинкт, із прадавнім законом, який він не міг порушити. Віолетта буквально шкірою відчувала, як його магія починає повільно згасати, втягуючись назад. Вона змогла впіймати його на гачок, ударивши по найболючішому, по його бажанню володіти нею цілком, не тільки тілом, а й волею.

   Макс важко зітхнув, і це був зітхнув людини, яка щойно програла невелику битву, щоб виграти війну. Багрове світло в його очах згасло, змінившись звичною сталлю, хоча в самій глибині все ще тліла небезпека.

 - Нехай буде так, - промовив він, і напруга в кімнаті миттєво спала. - Але запам’ятай одне. Ці таємні зустрічі, ці спроби будувати плани за моєю спиною… вони можуть закінчитися для твоїх друзів дуже сумно. Більше жодних утеч. Якщо ви хочете щось обговорювати, робіть це так, щоб я міг тебе бачити або хоча б відчувати твою присутність. Інакше відповідальність за те, що темрява Віталіона може напасти на тебе, впаде на них. І тоді його вже ніхто не зупинить. Навіть я не стану стримуватися, якщо побачу, що вони піддали тебе ризику ради своїх дурних планів.

   Він кинув холодний погляд на Філіпа й Мелоді, і ті мимоволі втиснулися в стіну. У цьому погляді була чітка обіцянка, що наступної помилки не буде.

   Віолетта розуміла, що ця свобода, лише ілюзія, довгий ланцюг, який він милостиво послабив. Але це був час, який їй був необхідний.

 - Я зрозуміла, - кивнула вона. - А тепер я хочу снідати. Я зголодніла.

   Макс раптово усміхнувся тією самою чарівною і лякаючою усмішкою, яку вона бачила раніше.

 - Як забажаєш.

   Мить і простір навколо них схлопнувся. Віолетта не встигла навіть заплющити очі, як запах старого паперу й пилу змінився ароматом свіжої випічки, міцної кави та смаженого бекону. Магія Макса перенесла їх просто в центральну їдальню академії, прямо в гущу ранкового шуму. Студенти навколо навіть не помітили їхньої появи. Макс майстерно вплів їх у потік реальності, немов вони завжди тут були.

   Його рука все ще міцно стискала її лікоть, пальці були гарячими, майже обпікаючими. Віолетта відчула раптовий напад нудоти від цієї близькості й різким рухом спробувала вирватися з його хватки. Вона відступила на кілька кроків назад, бажаючи створити хоч якусь дистанцію, але в цій метушні, не дивлячись, наштовхнулася на когось, хто стояв прямо за її спиною.

   Удар був м’яким, але твердим. Віолетта похитнулася і вже була готова вибачитися, але слова застрягли в горлі. У ніс ударив знайомий до болю запах. Це був запах холодного туману, першого снігу та глибокої, нічної хвої. Запах, який був вкарбований у її підсвідомість, який вона впізнала б із тисячі інших.

   Вона повільно, боячись дихати, підвела погляд. Над нею піднімався Віталіон. Його обличчя було блідим, майже прозорим у променях ранкового сонця, а очі, окутані димчастою темрявою, дивилися на неї зверху вниз. Він не встиг зреагувати, коли вона врізалася в нього, і його руки — довгі, витончені пальці, які вона пам’ятала до кожної лінії, неусвідомлено лягли їй на талію, притримуючи й не даючи впасти.

   Світ навколо завмер. Шум їдальні перетворився на невиразний гул десь на периферії свідомості. Віолетта відчувала жар його долонь навіть через щільну тканину своєї форми. Цей дотик був як удар струму, як спалах світла в абсолютній темряві.