Розділ 14. Відгомони безодні

   Ніч у магічній академії ніколи не була по-справжньому тихою. Стіни старовинного замку, просочені віковою магією, здавалося, дихали разом із його мешканцями. Віолетта довго стояла біля панорамного вікна, притиснувшись чолом до холодного скла. Зовні розстилався засинаючий чарівний світ, вежі, окутані сріблястим місячним світлом, верхівки дерев у забороненому лісі, що ліниво гойдалися під поривами вітру, і поодинокі магічні вогники, які ширяли над доріжками парку.

   Усе це виглядало так правильно і водночас так чужо. Віолетта почувалася деталлю з іншого механізму, яку насильно впхнули в ці декорації. У голові набатом звучали слова Макса, а в грудях ниючою раною відгукувався холодний погляд Віталіона. Коли ноги остаточно затекли, вона все ж змусила себе лягти в ліжко. Шовк простирадл холодив шкіру, і варто було їй зімкнути повіки, як свідомість провалилася в важку, в’язку темряву.

   Сон прийшов миттєво, але він не приніс відпочинку. Це був справжнісінький кошмар, позбавлений монстрів, але наповнений первісним жахом самотності.

   Віолетта виявила себе в коридорах академії. Але це не були ті світлі коридори, якими вона ходила вдень. Стіни здавалися оплавленими, вкритими чорною кіптявою, смолоскипи не горіли, а з кутків виповзала жива, пульсуюча тінь. Повітря було настільки густим, що кожен вдих давався з труднощами, обпікаючи легені холодом. Вона бігла, не розбираючи дороги, і луна її кроків розліталася порожніми залами, перетворюючись на чиєсь зловісне шепотіння.

 - Віолетто… - цей голос прийшов здалеку, тихий, ледь розрізнений у гулі тиші.

   Вона завмерла, прислухаючись. Серце забилося об ребра, як спійманий птах.

 - Віолетто! - голос став гучнішим. Це був Віталіон.

   Але в ньому не було колишньої владності чи спокою. Голос був наповнений такою нестерпною силою болю, такою тугою і тваринним страхом, що у дівчини перехопило подих. Він кликав її так, ніби тонув у крижаній воді, ніби за ним гналося щось, від чого немає порятунку.

 - Віталіон! Де ти? - закричала вона, озираючись на всі боки. - Я тут! Я йду!

   Вона кинулася на звук, спотикаючись об невидимі перешкоди. Їй здавалося, що вона ось-ось заверне за куток і побачить його, притулиться до нього, і цей морок зникне. Але коридори нескінченно розтягувалися. Голос Віталіона ставав усе тихішим, немов між ними виростала невидима стіна.

 - Допоможи мені… Віолетто, не йди… - пролунало зовсім слабо, майже на межі чутності.

   Темрява навколо згустилася остаточно. Звуки зникли, навіть власне дихання стало нечутним. Віолетта простягнула руку вперед, намагаючись намацати хоч якусь опору, але провалилася в абсолютну порожнечу.

 - Ні! - закричала вона, але з горла вирвався лише беззвучний хрип.

   Вона різко розплющила очі, задихаючись. Свідомість поверталася ривками, реальність здавалася розмитою. Перше, що вона відчула, це сильні руки, які міцно трясли її за плечі. Над нею схилилося обличчя Макса. У тьмяному світлі місяця його сірі очі здавалися майже білими, а в їхній глибині плескалося щось, схоже на справжній, неприхований переляк.

 - Віолетто! Отямся! - його голос був різким і тривожним.

   Вона тут же відсахнулася від нього, втискаючись у подушки й судомно натягуючи ковдру до самого підборіддя. Серце все ще калатало в шаленому ритмі.

 - Що… що ти тут робиш? - видихнула вона, намагаючись угамувати тремтіння в руках. - Як ти увійшов?

   Макс повільно прибрав руки, але не відійшов. Його аура заповнювала кімнату, придушуючи й заспокоюючи водночас, але Віолетту це тільки злило.

 - Я відчув твій страх, - відповів він, і його голос поступово повертав собі звичну впевнену тональність. - Твоя паніка була такої сили, що мої щити почали тріщати. Я думав, що темрява Віталіона прорвалася крізь захист і дісталася до тебе в реальності. Я прийшов захистити тебе.

   Він пильно вдивлявся в її бліде обличчя, немов шукав сліди магічного втручання.

 - Це був просто кошмар, - Віолетта постаралася надати голосу твердості, хоча її все ще трясло. - Просто сон. Йди геть. Негайно.

   Макс нахмурився, його губи стиснулися в тонку лінію. Було видно, що він не хоче залишати її в такому стані. Що всередині нього бореться бажання притиснути її до себе і владне прагнення контролювати кожен її вдих.

 - Ти впевнена? Сни в цьому місці рідко бувають просто снами. Особливо для тебе.

 - Йди геть! - майже викрикнула вона. - Я не хочу тебе бачити у своїй спальні вночі. Забирайся!

   Макс завмер на мить, його очі на секунду спалахнули червоним, але він придушив спалах люті. Він повільно підвівся, поправив рукави сорочки й попрямував до виходу. На порозі він зупинився, не обертаючись.

 - Я буду за дверима, якщо тобі знову стане страшно, - тихо промовив він і вийшов, щільно причинивши за собою двері.

   Віолетта залишилася сидіти в ліжку, підтягнувши коліна до грудей і обхопивши їх руками. Вона дивилася у вікно, де небо на горизонті почало ледь помітно світлішати, набуваючи холодного перлового відтінку. Сон не повертався, та вона й боялася засинати знову.

   Що це було? Вона занадто добре пам’ятала цей голос. Це не була галюцинація її запаленого мозку. Чи може бути таке, що Віталіон, як і колись на початку їхніх стосунків, намагався пробратися в її сни? Його душа, скута темрявою, але все ще пов’язана з нею ниткою істинності, відчайдушно шукала порятунку. Вона кликала її, благала про допомогу. Але чому зв’язок був таким хитким? Чому він не зміг пробитися до неї, чому образи були такими спотвореними?

   Це так спрацював захист Макса, що перетворив ментальний міст на кошмар? Або ж сама темрява, яка поглинула Віталіона, перешкоджала їхньому возз’єднанню, не даючи світлу її кохання торкнутися його понівеченої свідомості? Питання множилися, не даючи відповідей, і від цього ставало нестерпно боляче.

   Ранок настав сірий і похмурий. Віолетта змусила себе піднятися, умилася крижаною водою, намагаючись стерти сліди безсонної ночі, і привела себе до ладу. Дзеркало відбивало бліду тінь тієї дівчини, якою вона була раніше. Але в очах запалилася рішучість. Їй потрібно було діяти.