Розділ 8. Королівська клітка

   Вечір наповзав на місто сірою хмарою, стираючи обриси висоток і перетворюючи вогні ліхтарів на розмиті жовті плями. Віолетта стояла біля вікна, притиснувши долоні до холодного скла. Всередині неї йшла тиха, виснажлива війна. Розум твердив, що Макс небезпечний маніпулятор, який приховує справжню сутність, але серце, поранене й збите з пантелику, рвалося назад у світ, де небо пахло магією, а не бензином.

   Вона розуміла, що йти на угоду з Максом, усе одно що підписувати контракт із самою безоднею. Але залишитися тут, знаючи, що Віталіон гине в лещатах темряви, було ще страшніше. Віолетта не могла допустити, щоб його останнім спогадом про неї був той холодний розрив. Якщо є хоча б примарний шанс повернути йому ясність розуму, якщо її кохання здатне послужити якорем в океані чорного божевілля, вона мусить ризикнути. Навіть якщо ціною цього ризику стане її власна свобода.

   Віолетта повільно відійшла від вікна й почала збирати речі. Їх було небагато: пара улюблених светрів, блокнот, у якому вона колись намагалася замалювати символи зі своїх галюцинацій, і той самий кристал, що став її провідником у реальність. Вона гірко усміхнулася своєму відображенню. Життя перетворилося на лихий жарт всесвіту. Її двічі викидали в цей світ, замикали у власній квартирі, і щоразу поруч опинявся хтось, хто клявся у вічному коханні та захисті, одночасно позбавляючи її правди.

   Вона заварила собі фруктовий чай, сподіваючись, що його аромат допоможе заспокоїти шалене серцебиття. Пара піднімалася над чашкою, і Віолетта вслухалася в тишу порожньої квартири, чекаючи на неминуче. Слова Макса про те, що він може зруйнувати зв’язок істинних, не виходили в неї з голови. Ким треба бути, щоб мати таку владу? Навіть найвеличніші маги академії говорили про істинний зв’язок як про щось священне й непорушне, а для нього це було лише прикрою перешкодою.

   Вхідні двері відчинилися з тихим, упевненим клацанням. Віолетта не здригнулася, вона чекала на цей звук. Кроки Макса були легкими, майже безшумними, але вона відчувала його наближення шкірою, немов повітря в кімнаті наелектризувалося.

   Він увійшов на кухню і завмер, побачивши невелику сумку, що самотньо стояла на дивані. Його губ торкнулася ледь помітна торжествуюча усмішка. Він зрозумів усе без слів.

   Віолетта заговорила першою, не даючи йому можливості вимовити жодного слова. Її голос звучав твердо, хоча всередині все тремтіло.

 - Я прийняла рішення. Я хочу повернутися в академію. Я готова ризикнути всім, щоб повернути собі коханого, повернути Віталіону його самого. Але в мене є умови.

   Макс трохи примружився, уважно слухаючи.

 - Ти не повинен навмисно шкодити йому, - продовжувала вона, карбуючи кожне слово. - Ти не повинен заважати нам намагатися відновити те, що було руйноване. І якщо ти справді допоможеш мені зрозуміти, чи є в нас хоч якесь майбутнє, чи темрява дійсно перемогла, то я прийму твої умови. Якщо його остаточно поглине безодня і він стане тим монстром, про якого ти говориш... тоді я визнаю твою правоту. Якщо згоден, тоді можемо вирушати.

   Макс зробив крок уперед, його сірі очі на мить спалахнули знайомим багровим блиском, але він одразу опанував себе.

 - Я згоден, - відповів він м’яко, простягаючи їй долоню. - Мені не потрібно заважати вам. Темрява зробить усе сама, а я лише буду поруч, коли тобі знадобиться плече, на яке можна спиратися.

   Віолетта нерішуче вклала свою долоню в його руку. Його пальці зімкнулися на її зап’ясті, і тієї ж миті світ навколо перестав існувати. Не було ні болю, ні нудоти, які зазвичай супроводжували портали, створювані магами академії. Все просто зникло. Простір закрутився божевільним калейдоскопом барв, звуки міста змінилися низьким гулом сили, і вже за мить Віолетта відчула під ногами тверду підлогу.

   Вона розплющила очі й мимоволі зойкнула, ледь не впустивши чашку з чаєм, яку все ще стискала в іншій руці. Вони стояли в шикарній, залитій м’яким світлом спальні. Це не була тісна кімната в гуртожитку, яку вона ділила з Мелоді. Це були покої, гідні королеви.

   Величезне ліжко під важким балдахіном із темного оксамиту займало центр кімнати. Панорамні вікна виходили не на забиту машинами вулицю, а на знайомі вежі академії магії, які зараз тонули в сутінках. У кімнаті стояв масивний різьблений стіл, шафа з темного дерева і навіть особиста купальня, відокремлена витонченою перегородкою. Усе тут кричало про розкіш і, що важливіше, про силу.

 - Де ми? - прошепотіла вона, озираючись.

 - В академії, - відповів Макс, відпускаючи її руку. Він виглядав тут напрочуд органічно, немов цей замок завжди належав йому. - Але ти не можеш знову жити з подругою. Там тебе знайдуть у першу ж хвилину. Ця кімната захищена від Віталіона моїми особистими печатками. Вона вкриє тебе від будь-якої магії, клянуся. Тут для тебе безпечно, навіть якщо зовні весь світ зануриться в хаос.

   Віолетта підійшла до вікна, дивлячись на далекі вогні навчальних корпусів. Відчуття повернення додому боролося в ній із відчуттям, що вона потрапила в ще досконалішу золоту клітку.

 - Моя кімната навпроти, - продовжував Макс, указуючи на двері в коридор. - Цей поверх я створив сам, його не було в планах академії до сьогодні. Тут тільки дві наші кімнати. Спускаючись сходами, ти зможеш вийти в той самий коридор, де жила раніше, але перший час ми повинні бути весь час разом. І ти сама скоро зрозумієш чому. Магія цього світу зараз нестабільна. Темрява Віталіона шукає тебе, і якщо ти опинишся одна без мого захисту, він відчує тебе миттєво.

   Він зробив рух, бажаючи торкнутися її обличчя, прибрати пасмо, що вибилося, але Віолетта різко відсахнулася. Вона все ще стискала чашку з охололим чаєм, використовуючи її як крихітний щит між ними. Її сумка, перенесена разом із ними, стояла біля ліжка, нагадуючи про те, що тепер це її нова реальність.

   Макс злегка напружився, його щелепи стиснулися, а в повітрі на мить відчутно запахло металом і грозою. Але він не став сперечатися.