Розділ 6. Гіркий смак правди

   Макс зреагував швидше за всіх. Його рухи були майже нелюдськими. В одну мить він опинився поруч і підхопив обм'якле тіло дівчини, не давши їй торкнутися землі. Його обличчя було спотворене люттю, а навколо нього в повітрі заіскрилося щільне багрове марево. Коли Філіп і Мелоді спробували зробити крок назустріч, Макс скинув вільну руку, і невидимий важкий щит із гулом розгорнувся в просторі, відкидаючи їх назад.

 - Не підходьте! - проричав він, і цей звук більше не нагадував людський голос. Це був рик істоти, яка століттями звикла брати те, що хоче, силою.

   Філіп, важко дихаючи й упираючись у невидиму стіну щита, вигукнув:

 - Ти запізнився! Вона все згадає! Зілля зруйнує твої блоки, і її зв'язок із туманним драконом більше не дозволить тобі грати з її думками. Ти не зможеш вічно тримати її в цій клітці з фальшивих спогадів!

   Макс лише міцніше притиснув Віолетту до своїх грудей, його пальці власницьки впилися в тканину її одягу.

 - Вона належить мені, - відповів він, і в його очах багрове полум'я спалахнуло з новою силою. - У цьому світі чи в будь-якому іншому. Ви припустилися помилки, прийшовши сюди.

   Він розвернувся, ігноруючи присутність магів, і швидким кроком попрямував до своєї машини. Мелоді, чиї очі були сповнені сліз і відчаю, кинула йому в спину.

 - Якщо ти спробуєш їй зашкодити або примусиш робити те, чого вона не бажає, вона зненавидить тебе! Ти чуєш? Вона ніколи не пробачить тобі цього обману! Відпусти її додому, до того, кого вона насправді кохає!

   Макс, уже відкриваючи дверцята автомобіля, закричав, навіть не обертаючись:

 - Цей ваш коханий сам від неї відмовився! Він викинув її, як непотрібну річ, і більше не має на неї жодних прав! Я скоро розірву їхній істинний зв'язок остаточно, і їх більше нічого не поєднуватиме. Забудьте дорогу до неї.

   Він обережно, майже дбайливо посадив непритомну Віолетту на переднє сидіння і, рвонувши з місця, зник у ранковому тумані, залишаючи Філіпа й Мелоді посеред порожньої дороги. Шини верещали на поворотах, поки він гнав машину в бік її будинку. У салоні панувала важка, гнітюча тиша, що переривалася тільки уривчастим диханням дівчини.

   У квартиру він заніс її на руках, пройшов у спальню і обережно опустив на ліжко. Віолетта була блідою, її повіки здригалися, а губи беззвучно ворушилися, немов вона вела внутрішню суперечку з тисячею голосів. Макс сів у крісло навпроти й просто чекав. Він відчував, як усередині нього закипає безсила злоба. Він розумів, що зілля, яке їй дали, було прадавнім і неймовірно сильним. Він не міг його нейтралізувати, не пошкодивши її розум остаточно.

 - Прокляття, - вилаявся він крізь зуби, піднімаючись і починаючи міряти кімнату швидкими кроками. - Звідки у цих нікчем узявся такий склад? Хто їм допоміг?

   Він ходив з боку в бік, його кулаки стискалися й розтискалися, а в повітрі навколо нього все ще вібрувала напруга. Йому потрібно було придумати, як вивернути цю ситуацію на свою користь. Якщо вона все згадає, а вона згадає, його колишня тактика м'якої турботи більше не спрацює. Йому доведеться грати на її болю, на її відчутті зради.

   Минуло близько пів години. Віолетта глибоко зітхнула і повільно розплющила очі. Спочатку її погляд був розфокусованим, але вже за секунду в ньому спалахнуло усвідомлення. Це не було поступовим поверненням пам'яті, спогади обрушилися на неї всією своєю вагою, відновлюючи кожну деталь її життя в академії, кожну розмову з Мелоді та кожну секунду, проведену з Віталіоном.

   Вона подивилася на Макса, який завмер посеред кімнати, і в її очах відбився справжній жах. Віолетта судомно видихнула і почала відповзати до спинки ліжка, прагнучи збільшити відстань між ними. Кожен його рух тепер здавався їй загрозливим.

 - Віолетто, заспокойся, - заговорив він, намагаючись надати своєму голосу звичної м'якості, але тепер вона чула в ньому тільки фальш. - Тобі немає причин мене боятися. Я кохаю тебе. По-справжньому і щиро. Все, що я робив, і те, що стирав частини твоїх спогадів, було тільки для того, щоб уберегти тебе. Щоб захистити тебе від болю, якого тобі завдали там.

   Вона дивилася на нього, і перед її очима випливали кадри з минулого. Віталіон. Його холодний погляд, його слова, якими він відштовхнув її. Біль зради був таким же гострим, як і в той день, коли вона усвідомила, що від неї відмовилися.

 - Ти брехав мені, - прошепотіла вона, і її голос тремтів від стримуваних сліз. - Ти стирав усе, що було незручно. Ти переписував усе моє життя.

 - Я дав тобі нове! - вигукнув Макс, підходячи ближче до ліжка. - Подивися правді в очі. Ти ж уже все згадала. Віталіон відмовився від тебе. Він викинув тебе зі свого світу, як сміття. Він не боровся за тебе, він просто позбувся зв'язку. А я підібрав тебе. Завдяки мені ти можеш жити в цьому світі без побоювання бути знищеною. Магії тут не місце, тут ти в безпеці. Я твоє спасіння, а не твій ворог.

   Віолетта повільно підвелася з ліжка, намагаючись триматися на ногах, хоча голова все ще паморочилася.

 - Йди геть, - коротко кинула вона, вказуючи на двері. - Забирайся з моєї квартири.

 - Я не піду, - Макс склав руки на грудях, і його постать немов стала ще більшою, заповнюючи собою весь простір кімнати. - Тобі потрібно бути під наглядом. Тобі погано, ти не тямиш, що робиш.

 - Я повертаюся в академію, - твердо промовила вона, дивлячись йому прямо в очі. - У світ, який став для мене домом. Я не залишуся тут, у цій брехні, яку ти для мене створив.

   Макс гірко усміхнувся.

 - Я не дозволю цьому статися. Ти не розумієш, на що йдеш. Ти там нікому не потрібна.

 - Мені плювати на твої вказівки! - зірвалася вона на крик. - Ти для мене ніхто! Просто хлопець, який незрозуміло звідки взявся і нав'язав мені роль своєї близької людини. Ти ляльковод, а не захисник. Я знайду спосіб повернутися. Філіп і Мелоді допоможуть мені.

 - Не допоможуть, - відрізав Макс, і в його голосі прозвучала холодна впевненість. - Твої друзі сьогодні будуть змушені повернутися у свій світ. Портал закривається, і якщо вони не пройдуть крізь нього в найближчі години, вони назавжди втратять свою силу і просто загинуть у цій реальності. Вони не стануть ризикувати собою заради тієї, хто їх навіть не впізнав. А ти... подивися на свої руки, Віолетто. Твоя магія ще не відновилася. Ти порожня. Без сторонньої допомоги ти не зможеш створити навіть найпростішу воронку, не кажучи вже про портал.