Розділ 4. Правила гри

   Віолетта стояла за рогом, відчуваючи, як важке лате в паперовому стакані починає обпікати долоню, хоча кава вже давно охолола. Серце калатало так сильно, що, здавалося, його стукіт чутно на всю вулицю. Ховатися далі було безглуздо: якщо Макс дійсно володіє тією силою, яку вона щойно побачила крізь призму кристала, він уже напевно відчув її присутність. Марно було сподіватися, що цегляна кладка будівлі приховає її від істоти, навколо якої сам простір іде хвилями.

   Зробивши глибокий вдих і намагаючись угамувати тремтіння в колінах, Віолетта вийшла зі свого укриття. Вона змусила себе розправити плечі й начепити на обличчя ту саму безтурботну усмішку, яку він звик бачити. Макс стояв біля будинку, і в ранковому світлі його постать здавалася неприродньо чіткою, майже вирізаною з реальності.

 - Доброго ранку, - дзвінко промовила вона, скорочуючи відстань між ними.

   Макс тут же обернувся. Червоні іскри в його очах, які вона бачила секунду тому, миттєво згасли, змінившись звичною м'якою сірістю. Але заломлення повітря навколо нього зникало трохи повільніше, немов реальність неохоче затягувала проріху. Він усміхнувся у відповідь широко, щиро, як умів тільки він.

 - Віолетто! - він зробив крок назустріч і міцно обійняв її, притискаючи до себе.

   Його руки були теплими, а запах парфуму звичним і затишним, але тепер ці обійми відчувалися інакше. Віолетта відчувала під долонями не просто м'язи й тканину сорочки, а приховану, пульсуючу міць, яка лякала до глибини душі.

 - Де ти була так рано? - запитав він, відсторонившись, але все ще притримуючи її за плечі. - Я зайшов за тобою, а вдома порожньо. Чому пішла гуляти, не дочекавшись мене? Ми ж домовлялися провести ранок разом.

 - Просто захотілося прогулятися, поки місто не заповнилося шумом, - відповіла вона, намагаючись, щоб голос не тремтів. - Весна цього року така рання, ранок пахне свіжістю. Захотілося тиші й кави.

   Вона зробила ковток зі стакана, сподіваючись, що це послужить виправданням її ранньому виходу. Попри те, що вони жили нарізно, Макс винаймав квартиру за пару кварталів звідси. Він майже щоранку заходив за нею. І зазвичай їй це подобалося, але сьогодні його присутність тиснула.

   Раптом погляд Макса перемістився. Його очі ковзнули вниз і завмерли на кишені її куртки. Там, під цупкою тканиною, лежав кристал, подарований Філіпом. Віолетта шкірою відчула, як від каменя йде жар, немов він реагував на близькість хлопця. На частку секунди обличчя Макса змінилося, брови зійшлися до перенісся, а в зіницях знову намітився недобрий відблиск. Віолетта зрозуміла, що потрібно терміново змінювати тему, поки він не поставив зайвих запитань.

 - Я страшенно зголодніла, - швидко промовила вона, злегка відступаючи. - Давай поснідаємо? Тут за рогом відкрилася нова млинцева, там роблять приголомшливі млинці з чорничним джемом. Ти ж любиш чорницю?

   Напруга в його постаті трохи спала. Макс знову усміхнувся, хоча в глибині його очей залишилося щось насторожене.

 - З чорничним джемом? Спокусниця. Йдемо, я якраз не встиг перекусити.

   Вони дійшли до невеликого закладу, оформленого у світлих тонах. Усередині було затишно, пахло смаженим тістом і солодким сиропом. Вони обрали столик біля самого вікна, що виходило на жваву вулицю. Віолетта бачила, як повз проходять люди, що поспішають на роботу, і їй відчайдушно хотілося бути однією з них, звичайною дівчиною зі звичайними проблемами, а не тією, у чиїй кишені лежить магічний артефакт, а навпроти сидить хтось, здатний викривляти простір.

   Офіціант приніс замовлення, гірку золотистих млинців, щедро политих темно-фіолетовим джемом. Макс почав їсти, підтримуючи легку бесіду про плани на день, але Віолетта майже не торкалася їжі. Усередині неї зріло рішення. Вона розуміла, що ходити навколо та навколо більше не можна. Треба було прощупати ґрунт.

 - Максе, - тихо покликала вона, перервавши його розповідь про якийсь новий проект. Він підняв на неї погляд, відправивши до рота шматочок млинця.

 - Так, Віолетто?

 - Знаєш, я багато думала про нашу вчорашню розмову. Про те, що ти говорив про моє минуле і про безпеку.

   Макс перестав жувати. Його обличчя набуло того самого непроникного виразу, який вона раніше приймала за спокій.

 - І до якого висновку ти дійшла?

 - До того, що я не хочу будувати стосунки на обмані чи недомовках, - вона подивилася йому прямо в очі, і в цей момент крізь сіру райдужку знову чітко проступили червоні іскри. - Якщо я колись дізнаюся, що ти приховуєш від мене важливі речі, до яких я маю безпосередній стосунок, або які стосуються мого справжнього життя... тоді нам доведеться розлучитися. Я не зможу бути з людиною, яка тримає мене в невіданні заради мого ж блага, як вона вважає.

   У млинцевій немов стало холодніше. Віолетта побачила, як повітря за спиною Макса на мить здригнулося, заломлюючи світло від вікна. Чашка з кавою на столі ледь помітно дзенькнула об блюдце. Макс завмер на кілька секунд, а потім повільно розплився в усмішці. Це була дивна усмішка, у ній не було колишньої теплоти, тільки холодна впевненість.

 - У тебе немає причин боятися чогось чи не довіряти мені, - сказав він голосом, у якому чувся шелест сталі. - Все, що я роблю, я роблю заради тебе. Я насамперед думаю про твій спокій і твою безпеку. Ти сама сказала, що хочеш будувати життя тут. То навіщо копатися в тому, що може принести тільки біль? Довіряй мені, Віолетто. Це все, що від тебе вимагається.

   Вона дивилася на нього і бачила не просто вродливого хлопця. Вона бачила хижака, який зачаївся і чекає свого часу. Червоні іскри в його очах тепер пульсували в такт його словам.

   Сніданок закінчився в дивній напрузі. Макс розплатився, і вони вийшли на вулицю. Весняне сонце світило яскраво, але Віолетті здавалося, що воно не гріє. Він провів її до самого під'їзду, і коли вони зупинилися біля дверей, Макс раптом простягнув руку. Його рух був блискавичним і немовби випадковим. Він торкнувся кишені її куртки, у якій лежав кристал.