Розділ 3. Кристал істини

   Ранок видався прохолодним і якимось прозорим, немов усе місто накрили величезним скляним ковпаком. Віолетта прокинулася задовго до дзвінка будильника. Сон не йшов, а думки в голові крутилися все ті самі, не даючи спокою. Вона лежала, дивлячись у стелю. Вчорашня розмова на кухні не принесла полегшення, навпаки, вона залишила по собі гіркий присмак недовіри.

   Віолетта вирішила не чекати, поки Макс приїде до неї. Вона одягнулася і, швидко вислизнувши з квартири на пів години раніше, ніж зазвичай, відчула дивний укол свободи. Місто тільки починало прокидатися, двірники ліниво мели тротуари, поодинокі машини проносилися проспектом, а вітрини магазинів одна за одною спалахували теплим світлом.

   Повітря було просякнуте запахом свіжозмеленої кави та вологого асфальту. Віолетта зайшла в маленьку кав’ярню на розі, де сонний бариста приготував їй велике лате із солоною карамеллю. Тримаючи гарячий стакан у руках, вона відчула, як тепло розливається по пальцях, але всередині все одно залишався холод. Ноги самі повели її в бік парку. Вона не знала, чому йде саме туди, але якесь незрозуміле передчуття тягнуло її за собою, немов невидима нитка.

   Парк у цей час був майже порожнім. Туман ще не встиг розсіятися і клаптями лежав між старими дубами. Віолетта йшла алеєю, вдивляючись у сіру димку, і серце її забилося частіше, коли вдалині здалися дві постаті. Вона одразу їх упізнала. Високий хлопець із волоссям кольору холодного блонду і та сама рудоволоса дівчина. Філіп і Мелоді.

   Першим поривом Віолетти було розвернутися і бігти. Страх, навіяний Максом, на мить скував її кінцівки. «Це просто галюцинації, це люди, які заподіяли тобі біль», - зазвучав у голові його вкрадливий голос. Але ноги не підкорилися. Якась невідома сила, прихована в самій глибині її єства, підштовхувала вперед. Вона хотіла знати правду, якою б страшною вона не була.

   Філіп і Мелоді помітили її наближення, але не рушили з місця. Вони стояли нерухомо, як статуї, чекаючи, коли вона сама зробить цей крок. У їхніх позах не було загрози, тільки нескінченне терпіння і якась затаєна печаль.

   Коли Віолетта підійшла досить близько, щоб бачити колір їхніх очей, Філіп повільно простягнув руку. На його долоні лежав невеликий кристал. Він був незвичайним, глибокого чорного кольору, всередині якого, немов живі істоти, плавали й вигиналися тонкі фіолетові нитки. Камінь здавався живим, він пульсував у такт якомусь невидимому серцю.

 - Візьми, - тихо сказав Філіп. Його голос був спокійним і позбавленим того натиску, який так лякав Віолетту вчора. - Цей артефакт допоможе захистити твою свідомість від зовнішнього магічного втручання.

   Віолетта завмерла, не донісши стакан із кавою до губ. Вона в усі очі дивилася на мерехтливий камінь.

 - Магія? - перепитала вона пошепки, і саме це слово здалося їй у цей момент якимось забороненим, але водночас дивовижно правильним. Філіп серйозно кивнув.

 - Ти сама все зрозумієш, коли пелена почне спадати. Тобі немає потреби нас боятися, Віолетто. Ми тут не для того, щоб заподіяти тобі шкоду. Якщо ти по-справжньому захочеш повернути свої втрачені спогади, ми готові допомогти тобі. Ми можемо повернути тобі тебе справжню.

   Віолетта нерішуче простягнула руку і торкнулася кристала. Він не був холодним, як звичайний камінь. Навпаки, від нього йшло м’яке тепло, що пестило шкіру і тут же передалося її долоні. Вона взяла його, відчуваючи, як фіолетові нитки всередині затремтіли швидше.

 - Цей кристал особливий, - продовжив Філіп, пильно дивлячись їй в очі. - Він не тільки захистить тебе, а й відкриє очі на правду. Якщо тобі дійсно важливо знати, хто знаходиться поруч із тобою, не кажи тому хлопцеві про цю зустріч. Залиш кристал при собі. Він покаже тобі, ким твій друг є насправді.

   Мелоді зробила крок уперед, її обличчя було сповнене співчуття.

 - Ми чекатимемо на тебе тут через три дні. О цій же порі. Якщо вирішиш, що готова все згадати, тоді приходь. Ми допоможемо тобі повернутися додому.

   Вони не стали чекати на її відповідь. Розвернувшись, Філіп і Мелоді повільно пішли вглиб туманного парку, поки їхні силуети остаточно не розчинилися в сірій димці. Віолетта залишилася стояти одна на порожній алеї, стискаючи в одній руці каву, що холонула, а в іншій, таємничий артефакт.

   Усередині неї бушував ураган. З одного боку був Макс, людина, яка оточила її турботою і переконувала, що світ простий і зрозумілий. З іншого, ці дивні люди, що пропонують магію і повернення пам’яті. Втрачати їй, по суті, було вже нічого. Життя в тумані та постійних провалах пам’яті більше не здавалося їй порятунком. Вона сховала кристал глибоко в кишеню куртки і, зробивши ковток лате, рішуче закрокувала до виходу з парку. Вона ризикне.

   Шлях до дому зайняв більше часу, ніж зазвичай. Віолетта навмисне йшла повільно, намагаючись угамувати тремтіння в руках. Але коли вона звернула у двір свого будинку, то тут же завмерла на місці, заховавшись за рогом сусідньої будівлі.

   Макс стояв біля самого входу в під’їзд. Він був без куртки, в одній сорочці, незважаючи на ранкову прохолоду. Його поза була напруженою, він явно когось шукав очима, і його вигляд викликав первісний жах. Віолетта відчула, як кристал у її кишені почав пульсувати сильніше, стаючи гарячим.

   І тут вона побачила те, про що попереджав Філіп. Кристал немов зняв невидимий фільтр з її зору. В очах Макса, навіть на такій відстані, вона ясно бачила розлючені червоні іскри, що танцювали. Це не було просто відблиском, це був чистий, концентрований вогонь.

   Але страшнішим було інше, повітря навколо хлопця більше не було прозорим. Воно заломлювалося і йшло важкими хвилями, як над розпеченим асфальтом у пустелі. Простір викривлявся під впливом його сили, створюючи навколо нього кокон неприродної, лячної енергії.

   Віолетта притиснула долоню до губ, щоб не скрикнути. Він і справді не був просто людиною. Весь цей затишний світ, який він вибудував навколо неї, всі ці сніданки, прогулянки та ніжні слова, усе це було лише декорацією.