Розділ 2. Уламки пам'яті

   Дорога від парку до дому минула у в'язкій, важкій мовчанці. Макс упевнено вів Віолетту за руку, оминаючи калюжі та випадкових перехожих, але вона майже не відчувала його дотику. У голові набатом стукали слова тієї рудоволосої дівчини: «Невже ти зовсім не пам'ятаєш мене?». І цей погляд хлопця, суміш відчаю та дивної рішучості. Віолетта намагалася зосередитися на звуках міста, на гулі машин і уривках чужих розмов, щоб заглушити наростаючу тривогу, але образи не бажали зникати.

   Коли вони увійшли у квартиру, клацання дверного замка пролунало для неї як вирок. Вона опинилася в пастці власних сумнівів. Макс звично кинув ключі на тумбочку в передпокої і, не обертаючись, пройшов углиб коридору. Його рухи були спокійними, навіть буденними, але Віолетта бачила, як напружені його плечі під тонкою тканиною джемпера.

   Вона залишилася стояти біля дверей, не поспішаючи знімати куртку. Погляд упав на дзеркало в повний зріст. Віолетта вдивлялася у своє відображення, немов сподіваючись побачити там ту саму дівчину з їхніх розповідей. Але з дзеркала на неї дивилася бліда, розгублена жінка з переляканими очима.

   Останнім часом дивацтва стали її постійними супутниками. Це було схоже на неякісний монтаж фільму. Ось вони з Максом тільки вийшли з метро, а за секунду вона ловить себе на думці, що вони вже стоять біля вітрини кондитерської на іншому кінці вулиці. Ось вони сиділи на кухні й пили чай, обговорюючи погоду, а наступної миті вона виявляє себе у вітальні на дивані з книжкою в руках, зовсім не пам'ятаючи, як туди перейшла. Ніби з її життя цілими шматками вирізали кадри, замінюючи їх порожнечею або хибними склейками.

   Чи може людина так сильно втомлюватися, щоб втрачати орієнтацію у просторі й часі? Чи праві були ті двоє, і Макс дійсно щось приховує? Але як він це робить? Гіпноз? Навіювання? Віолетта згадала як миттєвий кадр іскри в очах Макса там, у парку. Це не могло бути грою світла. Це було фізично відчутне полум'я, небезпечне і прадавнє.

   Вона повільно роздяглася і пройшла на кухню. Повітря тут було просякнуте ароматом базиліку та свіжих овочів. Макс уже стояв біля обробного столу, зосереджено нарізаючи салат. Його ніж ритмічно стукав по дерев'яній дошці. У цій домашній, мирній картині було стільки правильності, що Віолетті на мить захотілося просто підійти, обійняти його зі спини й забути про все. Але відчуття неправильності було сильнішим. Воно зуділо під шкірою, вимагаючи виходу.

   Віолетта відсунула стілець і сіла за стіл, зчепивши пальці в замок. Вона спостерігала за його рівними, вивіреними рухами.

 - Скажи, - почала вона, і її голос пролунав несподівано твердо в тиші кухні. - Чи є щось, що ти намагаєшся від мене приховати? Або те, від чого ти мене так відчайдушно намагаєшся захистити?

   Ніж у руці Макса завмер. Він не обернувся одразу, лише на мить застиг, немов прислухаючись до чогось, що чув тільки він один. Потім він повільно поклав ніж на дошку і повернувся до неї. На його обличчі грала м'яка, заспокійлива усмішка, та сама, якою він завжди зустрічав її страхи.

 - Віолетто, про що ти? - він схилив голову набік, дивлячись на неї з легким подивом. - Що ти маєш на увазі під скритністю? Адже ми завжди чесні одне з одним.

 - Чим більше я думаю про те, що відбувається, тим сильніше мені здається, що я живу в тумані, - Віолетта подалася вперед, не даючи йому піти від відповіді. - Ці люди в місті... вони назвали мене на ім'я. Вони дивилися на мене так, ніби я для них увесь світ. І мої провали в пам'яті, Максе. Я постійно втрачаю нитку подій. Наче ми щойно говорили про одне, а за хвилину я вже в іншій кімнаті. Щось із минулого, якого я не пам'ятаю, постійно стукає у мою свідомість. Воно хоче, щоб я його побачила.

   Макс зітхнув і підійшов до неї. Він хотів торкнутися її руки, але Віолетта ледь помітно відсторонилася. Він помітив цей рух, і в його очах на мить промайнула тінь болю, яку він тут же приховав.

 - Це просто втома, - сказав він тихим, вкрадливим голосом. - Твоя нервова система ще не відновилася. Мозок намагається заповнити прогалини вигадками та галюцинаціями. Ти перевтомилася після тієї довгої прогулянки та зустрічі з незнайомцями.

 - Не треба, Максе, - перебила його Віолетта, її погляд став ще серйознішим. - Подивися мені в очі й дай чесну відповідь. Якщо щось і справді відбуватиметься, щось дивне й лячне... ти ж не будеш це від мене приховувати? Ти не вдаватимеш, що все гаразд, коли мій світ руйнується?

   Хлопець замовк. Він довго дивився на неї, і в цьому погляді Віолетта прочитала боротьбу. Він немов зважував кожне слово, боячись зруйнувати ту крихку реальність, яку вони створили. Нарешті він важко зітхнув і сів на стілець навпроти неї, склавши руки на столі.

 - Я нічого від тебе не приховую, Віолетто, - промовив він, і в його голосі зазвучала незнайома їй раніше гіркота. - Принаймні, нічого такого, що могло б заподіяти тобі шкоду. Я просто оберігаю тебе від того поганого, що намагається повернутися у твоє життя. Ті люди... вони не ті, за кого себе видають. Вони вісники болю, який ти колись відчула.

 - Але чому тоді я нічого не пам'ятаю? - Віолетта майже перейшла на шепіт. - Чому в моїй голові тільки порожнеча там, де мають бути спогади про друзів, про навчання, про життя до тебе? Може, все це і не було настільки поганим, як ти намагаєшся зараз мені довести? Може, там було щось важливе, що мені необхідно знати?

   Макс заплющив очі на секунду, і Віолетті здалося, що він збирається з духом.

 - Твоє минуле було настільки жахливим, - заговорив він, і кожне слово падало як важкий камінь. - Що твій власний розум витіснив це назавжди. Це був захисний механізм. Ти була зламана, Віолетто. Понівечена подіями й людьми, які називали себе твоїми близькими. Не варто про це згадувати. Не треба розкопувати могили, щоб разом зі спогадами не повернувся і той нестерпний біль, який ледь не вбив тебе. Повір мені, забуття, це найбільший дар, який ти отримала.