Розділ 1. Тіні з минулого

   Вечірнє місто жило своїм звичним, метушливим життям. Тисячі вогнів рекламних вивісок відбивалися в калюжах, а натовпи людей поспішали у своїх справах, втупившись в екрани смартфонів. Ніхто з перехожих не звертав уваги на дивну пару, яка завмерла на розі жвавого перехрестя. Філіп і Мелоді виглядали як звичайні містяни. На ньому була проста темна куртка і джинси, вона накинула легкий плащ, що приховував її витончену фігуру. Вони доклали чимало зусиль, щоб вписатися в цей світ, де магія здавалася чимось неможливим.

   Філіп стискав у долоні невеликий артефакт, схожий на старовинний компас. Його поверхня була вкрита дрібними рунами, які ледь помітно пульсували тьмяним світлом. Тонкий, майже невидимий для звичайного людського ока промінь золотистого світла тягнувся від центру приладу, вказуючи напрямок.

 - Вона десь зовсім поруч, - тихо промовив Філіп, не відриваючи погляду від стрілки. - Слід стає чіткішим. Магія цього світу слабка, але її внутрішня магія все ще фонить, як маяк у тумані.

   Мелоді нервово поправила комір плаща. Їй було некомфортно в цьому сірому, забитому технікою місці.

 - Сподіваюся, ми встигнемо. Якщо Віталіон помітить нашу присутність тут, нам буде не переливки. Як думаєш, Віолетта взагалі захоче нас слухати? Для неї ми зараз просто божевільні з вулиці.

 - У нас немає вибору, - відрізав Філіп. - Без неї баланс рухне. Ми повинні хоча б спробувати пробудити її спогади.

   Вони рушили вздовж торгової вулиці, лавіруючи між перехожими. Люди навколо здавалися дивними тінями, замкненими у своїх гаджетах. Ніхто не бачив ані променя світла від компаса, ані того, як змінювався вираз обличь жителів з іншого світу. Через кілька кварталів Філіп різко зупинився і потягнув Мелоді в тінь газетного кіоску.

 - Дивись, - коротко кинув він.

   Попереду, біля входу в невеликий затишний сквер, вони побачили Віолетту. Вона виглядала інакше, спокійнішою, приземленою, на її обличчі грала легка усмішка. Вона йшла під руку з високим хлопцем, якого вони раніше ніколи не бачили. Вони про щось весело перемовлялися, і Віолетта раз у раз сміялася, щиро і відкрито, наче в її житті ніколи не було магії, коханого і болю втрат. Мелоді рвучко ступила вперед, але Філіп мертвою хваткою вчепився в її лікоть.

 - Стій. Не зараз.

 - Але ж вона там! Філіп, ми пройшли крізь портал не для того, щоб ховатися по кутках! - прошипіла дівчина.

 - Нам потрібно дочекатися, коли Віолетта залишиться одна, - холодним тоном пояснив він. - Зайва увага приверне поліцію або, що ще гірше, тих, хто за нею наглядає. Щойно вдасться повернути їй хоча б частину спогадів, вона сама зрозуміє, що має піти з нами. Але якщо ми накинемося на неї при свідках, вона просто злякається і втече.

   Мелоді притихла, але її погляд був прикутий до пари. Вона вдивлялася в супутника Віолетти, і чим довше вона дивилася, тим сильнішим ставало її занепокоєння.

 - Філіп... подивися на цього хлопця. З ним щось не так.

   Філіп примружився, концентруючи свій магічний зір, який у цьому світі працював лише наполовину. Повітря навколо незнайомця дивно вібрувало. Це не було схоже на звичайне теплове марево від асфальту. Коливання були ритмічними, важкими, немов сам простір намагався підлаштуватися під його присутність.

 - Бачу, - спохмурнів Філіп. - Навколо нього немов викривляється реальність. Цілком імовірно, що він не просто людина. Це ще одна причина не лізти на рожон. Ми не знаємо його сили, а в цьому світі ми майже беззбройні.

   Вони почали обережне переслідування, тримаючись на пристойній відстані. Пара зайшла в парк, пройшла центральною алеєю і зупинилася біля невеликого магазину на виході. Хлопець щось сказав Віолетті, торкнувся її долоні й зайшов усередину, залишивши її чекати на вулиці.

 - Зараз, - скомандував Філіп.

   Віолетта стояла біля невисокого парапету, розглядаючи листя під ногами. Вона здавалася задумливою, і та усмішка, що була хвилину тому, безслідно зникла. Філіп і Мелоді швидко перетнули простір і зупинилися за два кроки від неї.

 - Віолетта! - тихо, але чітко покликала Мелоді.

   Дівчина здригнулася і різко обернулася. Вона подивилася на них порожнім поглядом, у якому не було розуміння. В її очах не було ні краплі впізнавання, тільки ввічливе здивування, яке швидко змінилося настороженістю. Для неї вони були абсолютними незнайомцями.

 - Я вас знаю? - запитала Віолетта, злегка відступаючи назад.

   Філіп зробив крок вперед, намагаючись говорити максимально спокійно і переконливо.

 - Віолетта, послухай нас уважно. У нас мало часу. Нам потрібно терміново поговорити наодинці. Ми знаємо, що останнім часом тебе мучать дивні відчуття. Видіння, сни, які здаються реальнішими за саме життя. Ти відчуваєш, що цей світ не зовсім те, чим здається, правильно? Ми знаємо, в чому причина, і ми допоможемо.

   Віолетта завмерла. Його слова влучили точно в ціль. Вона згадала свої нічні кошмари, дивні відображення у склі та відчуття неправильності, яке переслідувало її.

 - Хто ви такі? І чого ви від мене хочете? - її голос здригнувся, вона відступила ще на крок, натрапляючи спиною на парапет.

   Мелоді не витримала. Вона підійшла ближче і обережно взяла Віолетту за руку. Її очі наповнилися сльозами.

 - Невже ти зовсім не пам'ятаєш мене? Віолетта, це ж я, Мелоді! Твоя найкраща подруга. Ми через стільки пройшли разом... Ти не можеш просто так усе забути!

   Віолетта злякано вирвала руку. Контакт із Мелоді викликав у її голові різкий спалах болю, немов тисячі голок встромилися у скроні.

 - Яка подруга? Про що ви говорите? Йдіть геть!

   Філіп хотів підійти і втрутитися, але не встиг. Двері магазину з шумом відчинилися.

 - Що тут відбувається? - голос Макса пролунав як гуркіт грому.

   Він миттєво опинився поруч із Віолеттою, притягнувши її до себе і закриваючи своїм плечем. Його обличчя змінилося. Риси стали різкими, а в сірих очах на мить спалахнули й закружляли зловісні червоні іскри. Це не було віддзеркаленням ліхтарів, світло йшло з самої глибини його очей.