Пролог

   Вечір огорнув місто важкою оксамитовою ковдрою, але всередині квартири час немов завмер у тягучому пряному мареві. Віолетта відчувала смак дорогого вина на губах, змішаний з ароматом парфуму Макса, терпким, мускусним, із ледь невловимим відтінком крижаного металу.

   Його поцілунки ставали палкішими й вимогливішими. Макс нависав зверху, і його близькість мала б дарувати заспокоєння, адже він був її скелею, її єдиним зв'язком із реальністю. Його руки, впевнені й сильні, ковзали по її плечах, зминаючи тканину одягу. Бажання, підігріте вином і напівтемрявою, росло, заповнюючи простір між ними електричними розрядами. Але чим щільніше його тіло притискалося до неї, тим виразніше всередині Віолетти прокидався холодний і липкий страх.

   Це було схоже на фізичне відторгнення, яке неможливо контролювати логікою. Кожна клітина її шкіри ніби кричала про неправильність того, що відбувається. Коли губи Макса торкнулися її шиї, Віолетту ледь помітно пересмикнуло. Це не було відразою до нього як до людини. Макс був гарним, турботливим і нескінченно відданим. Це було щось інше, глибинне, немов вона намагалася поєднати два пазли, що не збігаються.

   Макс, який завжди чуйно вловлював найменші зміни в її стані, завмер. Він відсторонився, вдивляючись у її обличчя своїми сірими, як передгрозове небо, очима. У них на мить промайнула тінь чи то образа, чи то лячна здогадка, але він одразу опанував себе.

 - Пробач, - прошепотів він, важко дихаючи й поправляючи розпатлане волосся. - Здається, я занадто кваплю події. Я не мав тиснути.

   Віолетта сіла, потираючи скроні й відчуваючи провину за свою раптову холодність.

 - Ні, Макс, справа не в тобі. Просто... голова закрутилася.

   У цей момент тишу кімнати розітнув різкий, вимогливий дзвінок мобільного телефону. Макс нахмурився, дістаючи апарат із кишені штанів. Глянувши на екран, він помітно напружився. Його щелепи стиснулися, а погляд став жорстким, майже чужим.

 - Мені треба відповісти, - коротко кинув він і відійшов до вікна.

   Віолетта спостерігала за його силуетом на тлі нічних вогнів міста. Він говорив тихо, короткими рубленими фразами: «Так. Я зрозумів. Буду за пів години. Ні, це не обговорюється». Коли він повернувся до неї, на його обличчі знову була маска м'якої турботи, але очі залишалися холодними.

 - Віолетта, пробач, виникли невідкладні справи по роботі. Деякі проблеми на об'єкті, які потребують моєї особистої присутності. Я змушений поїхати просто зараз.

   Він підійшов, швидко торкнувся губами її чола. Цей поцілунок уже не обпалював, він був майже формальним.

 - Відпочивай. Я приїду завтра вранці, день вихідний, проведемо його разом. Обіцяю, ніщо не завадить.

   Двері за ним зачинилися з негучним клацанням, і Віолетта залишилася у дзвінкій порожнечі величезної квартири. Вона ще довго сиділа на килимі, дивлячись в одну точку. Думки плуталися. Чому їй здається, що ця квартира лише декорація? Чому ім'я Віталіон, якого вона побачила у відображенні скла, продовжує звучати в її свідомості як удар дзвону?

   Вона підійшла до панорамного вікна. Місто внизу мерехтіло, як розсипане дорогоцінне каміння, але у відображенні самого скла, за її власним плечем, їй знову ввижалася висока постать у темному плащі. Чоловік з очима, сповненими такої нестерпної туги, що у Віолетти перехопило подих. Вона різко обернулася - нікого. Тільки порожня кімната і запах парфуму Макса.

 - Я божеволію, - прошепотіла вона, притискаючись чолом до холодного скла. - Це просто ігри розуму.

   Ніч минула в гарячковому напівсні. Вона крутилася, скидаючи ковдру, занурюючись у видіння, де були величезні крила, запах лісу і смак справжньої живої магії, яка текла венами, як розплавлене золото. Щоразу, коли вона була готова вхопити відповідь, зрозуміти, хто цей чоловік із видінь і чому її так тягне до нього, сон уривався, залишаючи лише гіркий присмак розчарування.

   Ранок увірвався в спальню яскравим сонячним світлом. Макс, як і обіцяв, з'явився рано. Він приніс її улюблені круасани й виглядав так, ніби нічної розмови та його дивного відходу зовсім не було.

 - Погода чудова. Давай виберемося в парк? Тобі потрібне свіже повітря, - запропонував він, променисто усміхаючись.

   Віолетта погодилася. Їй хотілося втекти зі стін, які почали на неї тиснути. У парку було людно, діти бігали доріжками, пари прогулювалися під затінком старих дубів. Але Віолетту не полишало відчуття нереальності. Весь цей світ здавався їй занадто плоским, занадто... звичайним.

   Вони йшли алеєю, і Макс щось захоплено розповідав про плани на їхнє спільне майбутнє, про будинок, який він пригледів за містом. Але Віолетта майже не слухала. Всередині неї зріло рішення, яке могло здатися божевіллям.

 - Макс, - перервала вона його на пів слові. - Можна запитати тебе про щось дивне?

   Він зупинився, уважно дивлячись на неї.

 - Звісно. Про що завгодно.

 - Ти колись замислювався... чи існують інші світи? Ну, знаєш, як у книгах чи кіно. Не просто планети в космосі, а виміри, де все інакше. Де є магія, де люди не зовсім люди.

   Макс замовк. Його обличчя на мить втратило будь-який вираз, ставши схожим на застиглу маску.

 - Чому ти раптом про це запитуєш? - його голос став трохи тихішим.

 - Бо іноді... - вона завагалася, підбираючи слова. - Мені здається, що я бачу те, чого тут бути не повинно. Я бачу людину у відображеннях. Він здається мені до болю знайомим, хоча я точно знаю, що ми ніколи не зустрічалися. Немов частина мого життя була вирізана і замінена іншою. Може, це перевтома... або мій мозок так захищається від реальності, вигадуючи казку... а може...

 - Ти більше не будеш його бачити, - різко перебив її Макс.

   Віолетта завмерла як укопана. Холодний вітерець пролетів між ними, змушуючи її здригнутися.

 - Що? Що ти маєш на увазі? Звідки ти знаєш, кого я бачу? І чому так впевнено говориш про це?