Глава 24.3

Шейлар вирішив не брати участі, тим паче, що йому належало стати наступним «бовдуром» після Лерона. Виявив, так би мовити, солідарність з побратимом по нещастю.

Я зловила презирливий погляд білявого і його криву посмішку.

– Ти навіть камінь не докинеш! – поблажливо крикнув він. – Не ганьбилася б, Клайс! Іди краще помалюй. Хоча сумніваюся, що твоя мазня буде кращою за твій кидок.

Ну ти сам напросився! А я ще сумнівалася, чи варто...

І я почала створювати конструкт «гнучкої лози». Довелося для конспірації почекати кілька секунд, через що на мене невдоволено зашикали позаду.

– Давай, кидай! Чи ти хочеш для нього час потягнути?

– Вона, напевно, закохалася! – заіржав хтось іще.

– Справді, Клайс? – вищирився Лерон, який це почув. – Якщо так, то я...

Що він там збирався сказати, ніхто вже не дізнався. Моя «гнучка лоза» зметнулася вперед стрімкою змією й обвилася навколо правої ноги білявого. Може, якби він зрозумів, що я роблю, встиг би ухилитися. Але від мене такого просто ніхто не очікував. Під приголомшене мовчання всіх присутніх Лерон полетів у воду.

Шм’як. На всі боки полетіли бризки. А потім з води виринув Лерон, який відпльовувався і відфиркувався. Це видовище я постаралася закарбувати в пам’яті у всіх деталях! Ошелешені круглі очі. Мокре довге волосся, що обліпило обличчя. Обурено відкритий рот.

А потім пролунали оглушливий сміх і привітальні вигуки.

– Ну ти даєш, Анно! – захоплено видихнула Брінна. – Не знала, що ти володієш бойовим конструктом! Де ти такого навчилася?!

– Сьогодні на занятті і потім на самостійному тренуванні, – скромно відгукнулася я. – Нічого особливого.

– Нічого особливого?! – навіть обурилася руда.

Але мене вже тягли до Верини для вручення призу.

Я спіймала задумливий погляд Радріка і запізно схаменулася. Може, не варто було так випинати себе? Ну та вже пізно! Мабуть, випивка з лайнів все-таки сприяє відключенню мізків, хоч як би запевняли у зворотному старшокурсники.

– Яке Зілля обираєш? – запитала Верина.

– На Розвиток тіла, – відгукнулася я і затиснула в руці свій приз.

Хоч щось вдалося сьогодні заробити!

– Ще візьмеш участь? – запитав Радрік, який підійшов до мене.

– Ні, піду малювати. Треба виконати свою частину посвяти, – натягнуто посміхнулася я.

Хотілося уникнути неминучих розпитувань. І це здалося мені найбільш підхожим приводом.

– Що ж, тоді не буду заважати, – вірно розгадав мій настрій принц.

Хоча йдучи в бік мольбертів, я довго відчувала на собі його пильний погляд.

Може, ще й через досаду на саму себе я так сильно захопилася. Карикатурний образ Джуліана Мінгара вийшов на славу! Настільки, що коли наші роботи виставили на загальний огляд, народ за животи хапався від реготу.

Я зобразила наставника у вигляді химери: кобеля з величезними причандалами і головою Джуліана. Він з висунутим язиком носився подвір’ям Академії за студентками, які від нього тікали. Причому вийшло настільки переконливо, що я сама не втрималася від сміху.

– Клайс, оце ти утнула! – гикаючи від сміху, схвально ляснув мене по плечу Рігер, оглядаючи мою картину.

– Ти сповнена сюрпризів! – весело сміючись, сказав Радрік, надовго завмерши перед полотном. – Виконано майстерно!

– Та не перебільшуй, – зніяковіла я. – Нічого особливого!

– Ось те – нічого особливого, – він махнув рукою на роботи моїх «колег». – А в тебе, можна сказати, витвір мистецтва!

В інших художників теж вийшло доволі смішно. Але видно було, що вони раніше не приділяли багато уваги образотворчому мистецтву.

– Ні, у тебе й справді талант! – визнала Верина, підходячи до нас. – І в нас навіть сумнівів немає, хто отримає перший приз. Можеш обрати ще два зілля в якості призу.

Я задоволено посміхнулася. Хоч не даремно старалася!

– Але найголовніше... – простягнула розпорядниця. І від її подальших слів моя посмішка повільно сповзла з обличчя: – Твою картину і ще дві найкращі роботи ми вивісимо на дверях головного корпусу Академії, щоб наставники теж змогли їх оцінити. Із зазначенням авторства, звісно.

Тільки не це! Я широко розплющеними очима витріщилася на неї. Сподіваюся, це жарт?!

– Та не переймайся ти так! – всміхнувся мені Радрік. – Наставники зазвичай ставляться до такого з гумором.

З гумором?! Джуліан Мінгар?!

Схоже, завтра мій останній день в Академії Лаграса...

Напевно, я сказала це вголос, бо принц знову розсміявся і потягнув мене за собою:

– Тоді тим паче ходімо розважатися! У бочках ще повно пуншу з лайнів!

Ех, була не була! Він має рацію. Не буду про це зараз думати.

І все-таки хочеться побачити обличчя Джуліана, коли він побачить свій портрет. Мої губи самі собою розповзлися в усмішці. І я справді дозволила собі забути про всі проблеми і просто веселитися.