Глава 24.2

– Це свого роду випробування на сміливість. Вам треба пробратися цієї ночі в якусь заборонену частину Академії і винести щось звідти в якості трофея. Або... Якщо раптом вам це не вдасться або вирішите проявити сміливість іншого роду, ми даємо вам вибір. Наприклад, вийти завтра на загальний огляд в спідній білизні. Або поцілувати в губи когось з наставників при свідках. Можете вигадати ще що-небудь подібне. Творчий підхід вітається! – старшокурсники при цих словах дружно зареготали.

Ми ж приречено переглядалися. Нікому не хотілося робити бодай щось з переліченого. Проникати вночі в заборонену частину Академії, та ще й виносити звідти речі – це гарантований шанс нарватися на порушення Статуту і втрату балів. Але і альтернатива не приваблювала.

– А ось я готова поцілувати в губи наставника! – хмикнула Елізабет Осмонд. – Тож мене це не лякає.

От же невгамовна! Я поморщилася, чудово здогадавшись, про кого вона говорить.

– Хочеш зголоситися добровольцем? – заохочувально посміхнулася їй Верина.

– Так! – в очах Елізабет запалився лукавий вогник.

– Чудово! Привітаємо нашу найсміливішу першокурсницю!

Старші студенти вибухнули схвальним ревом.

– Хто-небудь ще хоче зголоситися добровольцем? – обвела нас поглядом розпорядниця.

– Тільки врахуйте, Джуліан Мінгар зайнятий! – усміхнулася Елізабет. – Кого-небудь іншого вибирайте.

Хоча не думаю, що серед нас знайшовся б ще хоч хто-небудь настільки божевільний, хто наважився б поцілувати нашого куратора. Пам’ять послужливо підказала, що я взагалі-то це вже робила. Точніше, він зі мною. І мої щоки спалахнули. Ні, повторювати подібне я однозначно не хочу!

На щастя, серед тих чотирьох студентів, чиї імена витягли зі скриньки, мене не виявилося. І я зітхнула з полегшенням.

– А тепер конкурси! – якось кровожерливо вигукнула Верина.

– Перший найбільш безневинний. Ми зберемо з вас музичний гурт.

– А якщо хтось не вміє грати? – вклинився один з першокурсників.

– Не біда. Важливіше бажання. Можете просто заспівати. Хай там як, гурту доведеться підготувати музичний номер з жартівливою піснею про Академію. І має бути смішно! Інакше не зарахуємо і вигадаємо дещо гірше, – попередила вона. – Із цим номером ви завтра виступите під час сніданку біля головного корпусу. Інструменти ми надамо. Добровольці будуть?

Як не дивно, але вони були. Може, студенти вирішили, що далі буде щось зовсім уже божевільне. І вирішили вхопитися за більш-менш безневинне. Я і сама розмірковувала над тим, щоб зголоситися. Але все ж таки не наважилася. Спів і гра на музичних інструментах – не найсильніші мої сторони.

Після розподілу музикантів Верина заявила:

– А тепер завдання для художників. Хто з вас відчуває в собі такий талант?

Ось! Це мій шанс відбутися найменшим переляком. І я рішуче підняла руку. Багато хто покосився на мене з подивом. Від бідної простолюдинки навряд чи очікували вміння малювати.

– Ти художниця? – здивовано підняв брови Радрік.

– Не те щоб, – я знизала плечима. – Просто в дитинстві любила малювати. Якщо вибирати з усього, що на нас чекає, то це найнешкідливіше. Тож...

– Розумію, – хмикнув він.

Слідом за мною і Брінна рішуче потягнула руку. Теж, мабуть, вирішила, що треба ризикувати. Шейлар же, попри наші натяки, не захотів приєднуватися.

– Почекаю чогось більш належного для воїна, – скривився він.

Команду художників було сформовано, і Верина оголосила:

– Вашим завданням буде: намалювати портрет одного з наставників Академії. Але не звичайний. Це має бути карикатура, що його висміює. Тож потіште нас!

– Це буде навіть кумедно, – знизала плечима Брінна.

Я ж мстиво подумала, що хоча б тут відірвуся і виплесну на папір свої емоції. Кого малювати, я навіть не сумнівалася! Тільки один з наставників настільки мене бісить, щоб висміяти його.

– Мольберти і фарби чекають на вас он там, – махнула Верина рукою вліво. – Якщо хочете, можете приступити вже зараз, або пізніше. Розваги тільки починаються!

Я вирішила, що портрет Джуліана Мінгара від мене нікуди не втече. А подивитися на те, що ще придумали невгамовні старшокурсники, хотілося. Тим паче що основна частина моїх недругів ще залишилася нерозподіленою. Рігер, Лерон, Хейзел.

– Що ж, а тепер нам знадобляться учасники для активних ігор, – простягнула Верина.

– А можна ще до художників чи музикантів? – захриплим голосом запитала Хейзел.

– Пізно! – розреготалася розпорядниця. – Це, до речі, ще один урок для вас. В Академії Лаграса не варто зволікати, а то залишишся серед невдах. 

– Чому це невдах? – насупився Лерон.

– Зараз дізнаєтеся, студенте Граст! – пообіцяла йому Верина.

Те, що відбувалося далі, я б назвала справжнісіньким божевіллям. Але те, що було весело – це без сумніву. Танцювальні змагання в різних безглуздих костюмах. Причому хлопців змушували перевдягатися в жіночі сукні і фарбуватися. А потім виконувати різні кумедні і принизливі завдання. Були також перегони поповзом у болоті, організованому магами Землі. Верина назвала це «Зміїним забігом». Бідолах, яких лотерея змусила брати в цьому участь, вдягли в обтягуючі непромокальні костюми. Вони повинні були проповзти до кінця болота і першими схопити прапорець. Тих, хто опинився в першій трійці, нагородили, до речі, зіллями. Тож хоч щось приємне в тому, що їх виваляли в багнюці, все-таки було.