Глава 19.3

Перше коло далося мені відносно легко. Я навіть вирвалася в першу десятку. І навички з минулого життя чимало допомогли в цьому. Я знала, як правильно дихати і розподіляти свої сили. Але на другому колі тіло почало підводити. Ноги німіли й тремтіли. Перед очима раз у раз з’являлися темні плями. Довелося зменшити темп і зрештою опинитися серед менш спритних. Зате з’явилися шанси все-таки добігти. А з цим у багатьох виявилися проблеми.

Деніза видихалася ще на першому колі. Вона вже не бігла, а йшла, ледве переставляючи ноги. Уся червона і спітніла, вона трималася за бік і надсадно дихала. Інші студенти, які не звикли до навантажень, трималися трохи краще, але теж з останніх сил. А от Джовел здивував. Попри те, що здавався слабким, упевнено тримався в першій десятці серед наших лідерів. Я навіть не здивувалася, помітивши серед них Лерона, Рігера, Іллару, Елізабет і Хейзел. Аристократів, мабуть, справді готували до місцевих порядків. Утім, допомогло це не всім. Деякі плелися практично врівень з простолюдинами. Та все ж таки мені хотілося отримати свій перший бал настільки, що я вирішила ризикнути. Плювати, навіть якщо після цього впаду і не зможу піднятися. Зате здобуду хоча б одну маленьку перемогу.

Мої шанси стати хоча б останньою в десятці збільшилися через те, що розрив між лідерами і рештою став величезним. Останні вже зрозуміли, що їм нічого не світить, і йшли кроком. У них тепер метою було – просто дійти до фінішу. Тож на той час як ми закінчували друге коло, лідери добігали третє.

І ось тут я, вже трохи відпочивши завдяки розміреному темпу і правильному диханню, рвонула вперед. Порівнялася з Лероном, який біг першим, хоч і розуміла, що навіть якщо обжену його зараз, це нічого не означатиме. Ще ціле коло бігти. Але це давало додатковий стимул. Уже пробігала повз, коли Лерон несподівано підставив підніжку і зі зловтішною усмішкою рушив далі, поки я стрімголов летіла на землю. Позаду пролунав мерзенний сміх Елізабет і знущальна репліка від Хейзел:

– Знай своє місце, злидарко!

Біль у забитих колінах і здертих до крові долонях, на які я впала, здався таким гострим, що сльози бризнули з очей. Я деякий час полежала так, слухаючи радісні крики лідерів забігу, які прийшли до фінішу. Потім все-таки піднялася на тремтячих ногах і прислухалася до себе. Начебто нічого не зламала і не вивихнула. Так, боляче, але не критично. І я обережно побігла слідом за тими, хто встиг мене обігнати.

Відчула чийсь пильний погляд і подивилася в той бік. На мене з невдоволенням дивився Джуліан. І стало ще огидніше на душі. Він що, звинувачує мене у тому, що сталося? Що, на його думку, я мала зробити?!

Я стиснула щелепи і продовжила бігти, долаючи бажання хоч трохи відпочити і перейти на крок. Хотілося все ж таки досягти поставленої мети. І я, ігноруючи біль у перевантажених м’язах, прискорила темп. 

Я зробила це! Мало не знепритомніла, але все ж таки зробила, прибігши першою з тих, хто відстав! І автоматично стала десятою за рахунком.

Утім, замість привітань на мене чекали невдоволені погляди й зчеплені губи, а серед аристократів, які не ввійшли в десятку, ще й заздрість. Ще б пак! Якась простолюдинка їх обійшла!

– Перша десятка, – знову вишикувавши нас перед собою, промовив Джуліан, – ви не безнадійні. Решта поки що сміття. Але ми це виправимо. А тепер, як і обіцяв, роздача балів. Студент Граст, два бали, решта з десятки – по одному.

Я ледве стримала радісний крик, коли на мій артефактний браслет, нарешті, прийшов довгоочікуваний перший бал. Як же важко він мені дістався! Але тим приємніша винагорода. Я ще широко посміхалася, коли Джуліан повідомив:

– А тепер коротка розминка і поєдинки.

– Що?! – вирвалося відчайдушне в Денізи, яка ледь доповзла до фінішу. – Хіба це ще не все?!

– Справжній сором! – поморщився куратор. – Усього три нещасних кола пробігли і вже помирають. Що ж ви будете на бойовій практиці робити? Вже не кажучи про турнір Академій чи в Підземеллі?

– Де? – запитала я суто механічно.

Знову згадують якесь дивне Підземелля. Ще й турнір якийсь. Хотілося б одразу знати, що на мене чекає.

Як не дивно, знущатися наді мною куратор не став. А може, був готовий до таких запитань і сам збирався розповісти.

– Турнір Академій відбудеться на початку грудня. До нас з’їдуться по десять найкращих студентів перших і других курсів усіх вайдарських академій. Традиційно він проводиться у нас. На відміну від королівського турніру магів-початківців, куди допускаються третьокурсники і дипломовані маги до двадцяти п’яти років. Але там і призи цінніші. Гадаю, більшість і так про все це чула.

– Ще б пак! – засміявся Рігер. – На королівському турнірі можна виграти земельне володіння або титул, якщо його немає. Вже не кажучи про грошову винагороду! Я б туди з задоволенням поїхав.

– У вас ще буде така можливість, студенте Тайлір. Якщо, звісно, не завалите навчання в нашій Академії, – іронічно сказав Джуліан. – Але повернемося до більш приземленого варіанта, де ви точно зможете взяти участь. Хоча й тут не факт. Подати заявку на турнір може будь-який студент першого і другого курсу. Але ось чи пройдете ви відбіркові етапи, велике питання. У підсумку має залишитися тільки десять найкращих. Вони і складуть команду нашої Академії на майбутньому турнірі. І щоб гідно змагатися з другокурсниками, вам доведеться неабияк постаратися. Торік лише трьом студентам першого курсу це вдалося. І то завдяки тому, що їх ще до вступу в Академію непогано підготували.