Глава 16.2

– Ну і хто це зробив? – ліниво запитав куратор, обводячи всіх пронизливим поглядом. – Бачу, все ніяк не вгамуєтеся? Одного, а то й двох попереджень вам було замало?

Дейна всміхнулася.

– Так, веселенька група тобі дісталася! Хоча це на попередження не тягне. Лише студентський жарт. Не будь вередуном! Дітки розважаються. Та й, напевно, ця дівчина заслужила, якщо нарвалася на таку невтішну оцінку.

Знати б ще, що мається на увазі. Але запитати було ні в кого. Брінна далеченько. Залишається стояти й червоніти під загальними поглядами.

– І все ж таки мені хотілося б знати, що у вас тут коїться, – простягнув Джуліан. – У кого дитинство в одному місці грає?

Усі промовчали. У мене, звичайно, були підозри, що без Елізабет і Хейзел тут не обійшлося. Але доказів немає.

– Студентко Клайс, а ви що скажете? – звернувся він уже безпосередньо до мене.

Я знизала плечима і опустила голову.

– Гаразд, закінчуємо цей цирк! Студентко Клайс, ідіть приведіть себе до ладу. Пізніше приєднаєтеся до решти в їдальні.

Я була тільки рада якнайшвидше забратися звідси. Уже відходячи, чула, як куратори зажадали від старост звіту, чи всі на місці і чи не було якихось порушень Статуту. Зрозуміло, ті запевнили, що все гаразд.

Тільки поглянувши на своє відображення в дзеркалі над рукомийником, я усвідомила причину загальних веселощів. На моєму чолі було старанно виведено: «ШЛЬОНДРА I курсу». От же гади!

Я болісно почервоніла і почала несамовито стирати зі шкіри напис. На мить кинуло в жар від думки, що чорнила теж можуть бути магічно посиленими. Але, на щастя, вони виявилися звичайними, і після деяких старань усе-таки відмилися.

Тут всередину вбігла Брінна і кинулася до мене.

– Ти як?!

– Загальний збір уже закінчився? – замість відповіді запитала я.

– Так. Куратори наказали не спізнюватися на перше заняття. Воно в нас буде спільне.

– Добре, – рівним тоном сказала я.

Якщо ці гади вирішили, що таким чином мене зламають, то сильно помиляються! Навіть навпаки, вони мене добряче розлютили й мотивували.

– Я чула, як дві дівчини з вашої групи обговорювали жарт над тобою, – понизила голос Брінна. – Елізабет Осмонд і Хейзел Моррен. Схоже, це вони над тобою так познущалися.

– Чомусь я не здивована! – криво всміхнулася.

– І що ти робитимеш? Не можна, щоб це зійшло їм із рук! – палко вигукнула руда. – Ходімо до твого Джуліана і...

– По-перше, він не мій, – заперечила я. – А по-друге, скаржитися і сподіватися, що хтось розв’яже твої проблеми – це прояв слабкості. Треба самій їх вирішувати.

– Ти щось придумала? – пожвавилася Брінна.

– Обмірковую, – я розтягнула губи в посмішці. – Гаразд, ходімо до їдальні. Не вистачало ще через цих жартівників пропустити сніданок. Сили нам ще знадобляться.

– Знаєш, а ти змінилася, Анно! – несподівано сказала руда. – Коли ми тільки познайомилися, ти була схожа на зацьковане цуценя. Усього боялася і тряслася. Я саме через це до тебе й підійшла тоді. Стало тебе шкода. Але зараз ти наче інша людина. Більш упевнена, рішуча.

Я насторожено поглянула на неї. Якось поки що не готова довірити Брінні й цю свою таємницю. Вона, звісно, дівчина хороша, але я знаю її надто мало.

– Може, так позначилася втрата пам’яті? – натягнуто посміхнулася я. – Я просто не пам’ятаю, якою була раніше.

– Можливо, – подумавши, кивнула руда. – Гаразд, ходімо! А то я й справді зголодніла! Шейлар обіцяв зайняти нам місця.

Ми вийшли назовні. Ненадовго забігли до гуртожитку і взяли з собою навчальні сумки, щоб потім не повертатися. Сумки, до речі, виявилися дуже зручні, з заплічними лямками. Можна зафіксувати на спині й узагалі забути про те, що вони є. Або носити на плечі.

 Ми з Брінною рушили в бік головного корпусу.

– До речі, про Шейлара, – вирішила я остаточно відволікти Брінну від непотрібних мені розпитувань. – Мені здалося, чи він тобі подобається?

Руда незвично для неї зніяковіла, але все ж таки відповіла:

– Це настільки помітно?

– По тобі одразу помітно, якщо тобі хтось подобається чи не подобається, – розсміялася я.

Спілкування з цією щирою та емоційною дівчиною вгамувало нещодавні переживання і підняло настрій.

– Взагалі-то це дивно, – задумливо промовила руда. – Мені такий тип хлопців раніше не подобався. Я полюбляю більш веселих, товариських. А Шейлар... З нього все ніби кліщами доводиться витягати. Але все одно... З ним якось спокійно, надійно. А ще він добрий, хоч і не показує цього.

– Хто він узагалі такий?

– О, це така цікава історія! – ще більше пожвавилася Брінна. – Він, звісно, спочатку не хотів мені розповідати.

– Але в нього не було жодного шансу, чи не так? – розсміялася я.

– Ще б пак! – широко посміхнулася подруга. – Довелося врешті все викласти. Він з північних вільних баронств, – вона посерйознішала. – Там у них стався заколот. Його дядько захопив владу і вбив батька Шейлара. Він сам хотів залишитися і спробувати помститися, хоча майже всі перейшли на бік нового барона. Але мати і сестра потребували захисту. Шейлару довелося добровільно зректися титулу і всіх претензій на спадщину. Тільки на цих умовах дядько їх відпустив. Заборонив узагалі з’являтися в тих місцях. Так вони й опинилися у Вайдарі. Шейлар вирішив вступити до Академії Лаграса, щоб закріпитися в нашому королівстві. Як і Тхемме Ар-Тан, до речі. Пам’ятаєш його історію? Ми з Шейларом це вже обговорили. І на його прикладі він розуміє, що дійсно є шанс нормально тут влаштуватися.