Глава 12.2

***

На той час як повернувся Радрік і проводив нас до їдальні, я вже відчувала прямо-таки звірячий голод. Напевно, давалася взнаки насиченість багатого на події дня. Організму якнайшвидше потрібне підживлення. Та й саме тіло Анни вже буквально благало, щоб його почали нормально годувати.

Їдальня візуально була поділена на дві частини. У більшій стояли довгі столи, за якими могли вміститися по десять осіб. Інша нагадувала, швидше, ресторан. Столики на чотирьох осіб, вишукано сервіровані. Там навіть офіціанти були. Хоча зараз обслуговували вони здебільшого викладачів. Більшість елітних студентів, які могли дозволити собі краще харчування, з’їдуться до Академії пізніше. Нам же належало самим брати їжу на роздачі, як і обслуговувати себе за столами.

Утім, зараз мене нічого не бентежило. Коли я дивилася на їжу, розкладену на стійці, у мене мало слина не текла.

Набрала собі того, що особливо сподобалося на вигляд, і приєдналася до дівчат з моєї групи. Далеко не всі подивилися на мене з симпатією, але я не збиралася звертати на це увагу.

Греті й Емілі довелося насамперед подбати про їжу для своїх «господинь», а вже потім для себе. Але вони самі обрали такий шлях.

Картопля з м’ясом, рибні котлети та пиріжки з яблуками були досить смачними. І я з апетитом їх ум'яла.

Тут побачила, як до їдальні увійшла група Брінни, і мимоволі посміхнулася. Подруга йшла в оточенні кількох дівчат, поруч з якимось хлопцем, і виглядала цілком задоволеною життям. Схоже, з групою їй пощастило набагато більше, ніж мені.

Я розмірковувала над тим, щоб підійти до неї. Але мої вже закінчили обідати і готувалися вирушити за Радріком до господарської частини. Він, до речі, обідав не з нами, а на елітній половині їдальні разом з Вериною.

Принцеса Іллара спостерігала за ними з погано прихованим обуренням. Схоже, вважала, що Радрік зобов’язаний був запросити її за свій стіл і подбати про належне частування. Цікаво, до речі, а тут таке практикується? Чи можуть студенти передавати комусь бали або оплачувати щось іншим?

Мабуть, це спало на думку не лише мені. По дорозі до господарської частини Радріку поставили те саме запитання.

– Ні, це заборонено, – категорично сказав він. – Інакше були б зловживання. Сильніші забирали б бали в слабших. А вони все ж таки мають бути заслуженими, а не діставатися легким шляхом.

– А які обов’язки у старости? – поставив нагальне для себе запитання Лерон. – Хочеться зрозуміти, що потрібно буде робити за ті п’ять балів, які за це нараховиватимуть.

– Стежити за тим, хто пропускає заняття. Доповідати наставникам про це і про причину відсутності. Фіксувати порушення. Завідувати організаційними питаннями. Допомагати з проведенням дуелей та інших заходів. Багато чого. Розберетеся по ходу діла. Бажано, щоб староста і його заступник зробили так, щоб куратору і ректору не довелося самим розбиратися з проблемами групи. До речі, за непослух старості в організаційних питаннях теж можуть зняти бали. Тільки він має аргументувати це перед куратором.

– Зрозуміло, – очі Лерона хижо блимнули.

А я мимоволі пересмикнула плечима. Не хотіла б, щоб він став старостою! Навіть попри те, що виявив до мене нещодавно прихильність.

– Ну ось, на цьому мої обов’язки закінчено! – широко посміхнувся нам усім Радрік, коли бігцем показав господарський корпус і залишив перед дверима складу. – Там отримаєте все необхідне, за винятком підручників. Їх доведеться брати в бібліотеці, яка почне працювати з завтрашнього дня. Рештою займуться вже ваш староста з заступником. Вони мають сходити до секретаря за «Статутом Академії» та розкладом занять, і роздати всім. А мені час іти!

– Дякую за те, що приділили нам увагу, ваша високість! – улесливо вигукнула Елізабет.

– А ось цього не треба! – поморщився Радрік. – Ми тут усі в одному становищі. Можете називати мене «студент Фарнар».

А я мимоволі посміхнулася, усвідомивши, що дозволу звати себе на ім’я він їй не дав. Не сподобалася йому спроба підлеститися.

– Ви навіть не допоможете мені? – сухо запитала принцеса.

– У чому? – не менш сухо відгукнувся принц.

– Хоча б донести речі, що мені тут видадуть! – з викликом сказала дівчина.

– Пробачте, але я поспішаю, – без жодного жалю в голосі відшив її Радрік. – У мене ще багато інших справ. Я ж староста своєї групи. Треба подбати і про своїх.

Якби поглядом можна було вбивати, він би, напевно, вже лежав бездиханним. Але зараз, кинувши на нас наостанок іронічний погляд і трохи затримавши його на мені, він усміхнувся і пішов.

Ми ж переглянулися, почуваючись наче курчата, кинуті квочкою. Але, схоже, доведеться звикати, що носитися з нами ніхто не буде.

– Вам особливе запрошення потрібне? – пролунало з-за дверей роздратоване.

Здригнувшись, Лерон, який стояв ближче за всіх, штовхнув стулку і увійшов. Решта рушили слідом.

Я очікувала побачити величезне запорошене приміщення, завалене всіляким мотлохом. Але помилилася. Так, приміщення дійсно було велике за розміром. Але напрочуд чисте. Явно тут не обійшлося без відповідних побутових артефактів. Прямо біля дверей біля стін стояли шість столів: по три з кожного боку. За ними сиділи якісь люди і щось записували у великі облікові книги.