Глава 9.2

Здригнувшись, я різко обернулася. Переді мною стояв хлопець приблизно мого віку. Доволі симпатичний, хоча і не красень у звичному розумінні. Мужнє обличчя з глибоко-посадженими бурштиново-карими очима. Прямий та проникливий погляд. Коротко підстрижене каштанове волосся. А ще виникало відчуття, що я його вже десь бачила. Хоча, може, просто така зовнішність.

Побачивши, що я на нього дивлюся, хлопець привітно посміхнувся. І мені сподобалася його посмішка. Приємна, відкрита, без прихованого глузування чи презирства.

– Пробач, якщо налякав, – сказав він, простягаючи мені руку, щоб допомогти піднятися. – Просто це моє улюблене місце. Прийшов сюди, щоб трохи побути на самоті, а тут ти. Я б не став заважати, але побачив, чим ти займаєшся. Тож вирішив попередити про наслідки.

Я після деякого коливання прийняла його руку і невдовзі вже стояла на ногах. Побіжно помітила перстень на його пальці. Аристократ, значить. Дивно, що не гребує ось так запросто спілкуватися з простолюдинкою. А те, що я належу до цього стану, видно неозброєним оком.

– Тут усе так суворо? – я теж йому посміхнулася.

Вирішила, що не буду соромитися, якщо вже він сам заговорив зі мною як з рівною.

– Ще й як! – він хмикнув. – Але тобі про це скоро розкажуть в усіх подробицях. Ти ж першокурсниця, якщо судити з відсутності форми?

– Так. Мені ще не встигли її видати, – кивнула я.

– Чи можу я дізнатися твоє ім’я? – пильно роздивляючись мене, поцікавився хлопець. – Мене можеш звати Радрік.

– Анна, – так само коротко представилася я.

Не хоче називати свій титул – отже, не збирається зводити додаткові бар’єри у спілкуванні. І мені це сподобалося.

– А ти на якому курсі, Радріку? – прийняла я запропоновану манеру спілкування.

– Перейшов на другий. Ще два роки – і свобода, – блимнув білозубою усмішкою хлопець.

У нього навіть ямочки на щоках з’явилися. Усе-таки приємний молодий чоловік! Поруч із ним теж хотілося посміхатися, забувши про будь-яку скутість. Навіть не думаєш про те, що ми щойно познайомилися. Рідко з ким одразу спілкуєшся ось так невимушено. Причому виникло бажання продовжити знайомство, і я не стала йому опиратися:

– А напрямок магії в тебе який?

– Магія Землі. А ти, наскільки я зрозумів, природниця?

– Саме так. І я не хотіла робити нічого поганого, – я махнула рукою в бік трави, що після вливання моєї сили підросла і почала виглядати ще більш соковитою і зеленою. – Просто тренувалася.

– Це похвально, що навіть не почавши вчитися, ти взялася за тренування, – всміхнувся Радрік. – Але повір, тут у тебе з цим проблем не буде! Є оранжерея, куди ти зможеш спрямувати свої зусилля. Це, звісно, якщо в тебе вистачатиме сил на додаткові тренування, – багатозначно додав він.

– Натякаєш, що програма занять буде така насичена, що і вільного часу не залишиться?

– Ну, майже. Втім, тобі і самій захочеться використовувати вільний час не на тренування. Повір мені.

– Прямо заінтригував! – я посміхнулася. – Тут настільки важко вчитися?

– Незабаром дізнаєшся. Не буду псувати тобі задоволення, – іронічно відгукнувся він.

Дивлячись на вираз його обличчя, навіть злитися не хотілося. Видно було, що він наді мною просто жартує. Спілкуючись із ним, я настільки розслабилася, що знову відчула себе колишньою Ліліаною. Ще до зустрічі з Дейганом Венрісом. Відкритою і товариською дівчиною, яка легко сходилася з людьми і подобалася їм. Як шкода, що Радрік не навчатиметься зі мною! Він і Брінна – єдині в новому світі, хто поставився до мене з теплотою.

– А тепер раджу поквапитися. Не варто спізнюватися на перший збір першокурсників.

Він красномовно подивився на свій браслет. Явно артефактний. На ньому, крім циферблата годинника, виднілися ще якісь цифри. Якби в нас було більше часу, я б обов’язково розпитала Радрика докладніше, що це за річ. Але до його поради варто було прислухатися.

Не встигли ми вийти на більш людні алеї парку, як нам назустріч кинулася чорнява і струнка дівчина з темно-сірими, майже антрацитовими очима. Форма Академії з характерною емблемою у вигляді золотої віверни найкраще говорила про те, що вона теж студентка. І явно не першокурсниця.

– Радріку, ось ти де! Ти куди подівся? Мені наказали тебе знайти.

– Кому я там знову знадобився? – пробурчав хлопець. – Не дадуть насолодитися останніми вільними хвилинами.

– А я дивлюся, ти цих вільних хвилин даремно не втрачаєш! – уїдливо сказала дівчина, кинувши неприязний погляд на мене. – Де ти встиг знайти цю задрипанку?

В одну мить погляд Радріка змінився. Щойно бурштиново-карі очі променилися теплом і світлом. Аж раптом стали кілкими та холодними. Обличчя теж набуло суворого, майже кам’яного виразу.

– Верино, ти ж знаєш, що я не схвалюю такого ставлення до інших студентів. Ми всі тут навчаємося. А отже, на території Академії можемо вважатися рівними.

– Та знаю я цю твою забаганку! – скривилася дівчина. – Хоча і не розумію. А ось чи зрозуміє твоя наречена? – багатозначно додала вона. – Може, через неї деякі твої погляди доведеться переглянути.