Глава 6.3

– Прояснимо все раз і назавжди, – рішуче сказала я, по черзі обвівши холодним поглядом вітчима і його племінника. – Нікуди я з вами не поїду! Навіть не тому, що мені дали ще один шанс пройти відбір і цим я збираюся зайнятися одразу після сніданку. Я більше не хочу мати жодних справ з вашою родиною! Що стосується того міфічного боргу, який я зобов’язана відпрацювати, то гадаю, він уже погашений. Згадайте, скільки грошей я для вас заробила своєю магією. Тож на цьому все! 

– Не так швидко, дорогенька! – хижо вищирився вітчим. – Гадаєш, знайшла собі впливову подругу, і можеш тепер зневажати свого колишнього благодійника? Не вийде! Хто підписував боргову розписку, коли твоя мати подихала і потребувала допомоги цілителя? Це ти прийшла до мене, а не я до тебе, і благала позичити грошей! Усі в селі тобі відмовили. А я пожалів, допоміг. І ти мені так за це віддячуєш, погань?

Я насупилася. Якщо справа ускладнюється офіційними паперами, що підтверджують борг, усе стає не так просто.

– Чи можу я подивитися на цю розписку? – запитала я. – На яких умовах і на яку суму її було видано?

Вітчим хмикнув, дістав з внутрішньої кишені куртки якийсь сувій і жбурнув мені.

– На, тримай копію! Як відчував, що знадобиться! І врахуй, я ж можу і варту покликати. Взагалі кинути тебе в боргову в’язницю. І будеш сидіти там, доки суд не придумає тобі покарання! Так чи інакше, але борг відпрацювати доведеться. Тільки якщо станеш в позу, то будеш це робити не в рідній хаті, а десь на рудниках.

Я вже хотіла взяти папір, коли несподівано поруч з нашим столом опинився Джуліан. Він більше не посміхався. Вихопивши розписку з рук вітчима, пробіг її очима. Той відкрив було рота, щоб обуритися, але оцінив зовнішній вигляд зеленоокого і передумав. Лише став нетерпляче переминатися з ноги на ноги.

– П’ятдесят золотих, – озвучив уголос Джуліан. – Сума для простої людини чимала. З зобов’язанням повернути борг протягом двох років. В іншому разі нараховуватиметься пеня – щомісяця по золотому. Наскільки розумію, на цей момент сума значно збільшилася?

– Саме так, пане, – обережно сказав Роб Орліс. – А ви, пробачте, хто?

– Представник Академії, – недбало кинув Джуліан, не ставши більше нічого додавати.

Але вітчима, схоже, і це влаштувало. Він кивнув. Зеленоокий тим часом щось подумки підрахував, дивлячись на дату в розписці, і запитав:

– Скільки вам повернули грошей за цей час?

– Жодного золотого, – нахабно посміхнувся вітчим.

– Це як?! – не витримала Брінна. – Вона ж працювала на вас! Заробляла гроші за допомогою своєї магії. Обробляла поля!

– Та що вона там заробила?! – відмахнувся мерзотник. – Усе це пішло на оплату її харчування, одяг та інші витрати.

Я мало не задихнулася від такого нахабства. Судячи з одягу Анни, гардероб їй не оновлювали вже давненько. Сукня явно з чужого плеча, стара. Як ще не розвалилася на ганчір’я, незрозуміло. Та і щодо харчування є великі питання.

Джуліан теж поморщився:

– Отже, наскільки я розумію, з урахуванням пені на цей момент Анна вам винна вісімдесят шість золотих.

– Саме так, пане, – розплився в широкій посмішці Роб Орліс.

– Хай там як, але ви не маєте права її притягувати до відповідальності, доки вона навчається в Академії і відпрацьовує на державу, – нагадав Джуліан. – І вже тим більше не маєте права до чогось її примушувати. Тож вам доведеться почекати зі своїми претензіями.

– А якщо вона не вступить, Академія не стане втручатися? – примружився вітчим.

– Скажімо так, ми не матимемо на це права, – сухо відгукнувся Джуліан.

Видно було, що чоловік, який стоїть перед ним, викликає в нього огиду, але він стримує емоції.

– Що ж, тоді ми поїдемо з вами, якщо ви не проти. Хочемо одними з перших дізнатися, чи пройде моя падчерка відбір, – перебільшено шанобливо сказав вітчим.

– Як завгодно, – буркнув Джуліан і окинув нас з Брінною швидким поглядом: – Ви вже закінчили зі сніданком?

– Так, – відгукнулися ми з рудою одночасно.

– Тоді ходімо. Мені теж хочеться якнайскоріше з усім цим покінчити.

Вітчим і його племінник навіть посторонилися, коли ми проходили повз них. Тільки Бігл не втримався від сального погляду в мій бік і уїдливого коментаря:

– Все одно моя будеш! Даремно пручаєшся!

Джуліан хмикнув, почувши це, і подивився дуже красномовно. Мовляв, сама винна в тому, що змушена таке вислуховувати.

Я ж розмірковувала над тим, як би швидше розплатитися з жадібними родичами. Те, що спокійно жити в іншому разі мені не дадуть – це факт. Утім, і погоджуватися на варіант, запропонований зеленооким, я не бажала. Зробити це – втратити будь-яку самоповагу!

Пошук найманого екіпажу не став проблемою. Кілька візників чатували зовні в надії, що хтось із постояльців захоче скористатися їхніми послугами. Ось тільки в один екіпаж із нами Джуліан наших непроханих попутників не пустив. З крижаним виразом обличчя наказав їм їхати слідом на їхньому вбогому візку. Ті не наважилися заперечувати, хоча і невдоволено скривилися. Явно розраховували дістатися до Академії з комфортом.