Глава 2.2

***

Прокинулася я від приємного відчуття, що розливалося по всьому тілу. Щось м’яке і тепле торкалося мого чола. А від цього місця тепло розходилося далі, зігріваючи і прибираючи найменший біль і дискомфорт.

Спробувала непомітно поворушити пальцями. Із задоволенням зрозуміла, що рука більше не болить. Та й голова здавалася яснішою і не боліла. Я відчувала лише легку розслабленість і приємні енергетичні хвилі, що розходилися по кожній клітинці тіла.

Схоже, до мене застосовують цілющий вплив. Причому доволі впевнений і сильний.

Те, що в місцевих усе ж таки є магія, причому розвинена на пристойному рівні, порадувало. І слабкий відгомін усередині мене, який раніше через біль я не помітила, говорив про те, що і сама магією не обділена. З деталями можна розібратися пізніше, але вже сам цей факт потішив.

Як донька спадкових магів, без магії я б відчувала себе неповноцінною. Думку ж про те, що це може бути інша спрямованість, а не моя рідна магія Простору, я поки що воліла відігнати.

Були й інші проблеми, з якими необхідно розібратися. Причому перед усім.

Яке місце я посідаю в цьому світі і на що можу розраховувати?

Те, що потрапила в халепу, пов’язану з якоюсь важливою персоною, вже зрозуміло. Але чим мені це загрожує і який мій власний статус, поки що неясно.

Тим часом цілющий вплив припинився. Я перестала відчувати вливання енергії. Але відкривати очі не поспішала. Вирішила спочатку прислухатися до того, що відбувається навколо. Чим більше дізнаюся інформації до того, як доведеться «прокинутися», тим краще.

Адже я не знаю, як тут ставляться до гостів з іншого світу, які займають тіла місцевих. Раптом приймуть за якусь демонічну сутність або щось на кшталт цього. У нас у темні віки за підозру в одержимості можна було і на вогнище потрапити. Хто знає, як з такими поводяться тут?

– А тепер розповідай, у що ти знову вляпався, брате? – пролунав чийсь незадоволений голос поруч зі мною. – Що це за дівчина? І чому, Безодня тебе забери, ти назвався моїм ім’ям?!

Руда, яку я вже непогано впізнавала за голосом, видала дивний звук, схожий на схлипування або хрюкання.

– То він справді не ректор?

– До чого ж дурні студентки в тебе цього року, Кайлене! – знущально вигукнув вже знайомий мені чоловік, якого я теж упізнала за голосом.

Усе ж таки не втрималася і відкрила одне око. Але дуже обережно, готова будь-якої миті закрити його знову.

І ледве себе не видала здивованим вигуком, побачивши поруч із собою точну копію зеленоокого красеня. Тільки вдягнену в строгий чорний костюм. І золотаве волосся стягнуте в тугий хвіст, перехоплений чорною атласною стрічкою, а не вільно розпущене по плечах.

Утім, перший красунчик уже вдягнув на себе сорочку і штани. Тож не мав настільки непристойного вигляду, як раніше. Але якщо не дивитися на одяг і зачіску, схожість вражала. Схоже, вони брати-близнюки.

– Ой! – пискнула руда. – Тоді якщо ви не ректор, то значить... – вона недоговорила і затиснула рота долонею, з жахом дивлячись на нього.

– Так, мадемуазель, – хмикнув той. – Я граф Джуліан Мінгар. Генерал нашої славетної вайдарської армії. Тимчасово у відставці. Не знаю, чому ви з подругою вирішили, що я – мій брат. Але спочатку це здалося мені кумедним. Тож вказувати на вашу помилку я не став. Було цікаво, чим усе закінчиться.

– Ви мали одразу сказати правду! – впоравшись з шоком, вигукнула дівчина.

– Може, тепер і мені поясните? – роздратовано запитав, як я розумію, справжній ректор.

– Наскільки я встиг розібратися, – заговорив нещодавній «самозванець», підморгнувши рудій, яка трохи зніяковіла від цього, – та дівчина, яку ти лікував, не пройшла відбір до Академії. А подруга їй порадила, як можна вирішити проблему. Бачив би ти, як мене зваблювали! – він весело розсміявся. – Невміло, але дуже наполегливо!

– І ти вирішив підіграти? – сухо запитав ректор.

– А чому б і ні? Я чоловік вільний, – хмикнув він. – Та й хотілося подивитися, до чого все йде. І навіщо їй узагалі знадобилося мене спокушати. Ти уявляєш, виявилося, що вона таким чином хотіла все-таки домогтися вступу до Академії! 

– Ну що, подивився? – саркастично запитав брат. – Усе ледве не скінчилося трагедією! Дівчина могла померти. А ти б потрапив у чергові неприємності. Уже забув, через що король вислав тебе зі столиці й усунув від служби?

– Та припини ти! – ліниво відмахнувся колишній генерал. – Дядечко Айден побіситься і змінить гнів на милість. Не вперше! Півроку... у крайньому разі, рік, і покличе назад.

– Ми тут не самі, – нагадав йому ректор. – Тож говори про короля в більш шанобливому тоні!

А я похолола. Чим більше слухала розмову братів, тим сильніше розуміла, наскільки я встрягла. Ці двоє чоловіків і справді займають високе становище в місцевому суспільстві. Близьке знайомство з королем, раз називають його ось так запросто, саме по собі чимало важить. Один – голова місцевої Академії магії. Інший – генерал, нехай і колишній.

Причому зважаючи на те, що виглядали вони не старшими за двадцять шість років, багато чого, напевно, далося їм за правом народження, а не завдяки особистим досягненням. Інакше навряд чи обійняли б такі високі посади у настільки молодому віці.