Глава 4

ГЛАВА 4

Церемонитися з начальником в’язниці Джуліан не став. Утім, це цілком у його стилі. Увірвався до приміщення, тягнучи за собою, як на буксирі, Роба Орліса. Мені залишалося йти слідом і розширеними очима дивитися на те, що відбувається.

Ми опинилися у чомусь на кшталт приймальні з якимось чиновником, який сидів неподалік від дверей до кабінету. Джуліан на нього навіть не глянув і рушив до своєї цілі.

Чиновник обурено закричав, що пан Даг нікого не приймає. А потім підхопився на ноги і зробив спробу зупинити зухвалих відвідувачів силою. Але куди там! Його відкинули, наче шолудивого собаку, і ногою відчинили двері кабінету.

Сяк-так з-за плечей чоловіків я розгледіла пузатого і поважного чоловіка, який розвалився за столом. Спочатку він почервонів через безцеремонність відвідувачів. Потім погляд його впав на Роба Орліса. Він знову перевів очі на Джуліана, придивився краще і тепер уже зблід. Мабуть, зрозумів, хто перед ним, і що може означати його поява в такій компанії.

– У ваших же інтересах приділити нам кілька хвилин, – не приховуючи знущання в голосі, сказав куратор. – Чи ви волієте, щоб я пішов прямо до мера і порушив питання про вашу відповідність займаній посаді?

– Ні, – поспішно сказав начальник в’язниці. – Я, звісно ж, приділю вам час, вельмишановний лорде Мінгар.

Дурнем він не був. Тому сам рявкнув на чиновника, який з’явився в дверях, щоб зачинив двері й не заважав. Того наче вітром здуло. Джуліан жбурнув Роба вперед, а сам сів у крісло з виглядом господаря, а не гостя.

– А ти чого застигла, Клайс? – не обертаючись, звернувся до мене. – Сідай.

Стільців для відвідувачів тут було два. Тож коли я невпевнено опустилася на краєчок вільного, для вітчима місця не залишилося. Але до цього, схоже, нікому не було діла. На Роба Орліса взагалі ні Джуліан, ні пан Даг уваги більше не звертали. Той же і сам не поспішав накликати на себе чийсь гнів і скромно завмер біля стіночки.

– Отже, не буду розводити довгих прелюдій, – різко заговорив куратор. – Мені стало відомо про вашу аферу з магічними зіллями. На вашу біду, справа торкнулася моєї підопічної. Тож я вважав своїм обов’язком втрутитися і припинити це неподобство в зародку. За інших обставин я б не став витрачати свій час на цю розмову й одразу сповістив Службу Безпеки Академії та мера про те, що коїться під їхнім носом. І, без сумніву, покарання для порушників закону було б суворим.

Після цих його слів і начальник в’язниці, і я сама нервово зглитнули.

– Але... – Джуліан зробив театральну паузу, після чого продовжив: – На ваше щастя, я не хочу, щоб постраждала моя студентка. Тому цього разу, так уже й бути, вам усе може зійти з рук. За деяких умов, звісно.

Я приголомшено витріщилася на нього, не вірячи власним вухам. Він що хоче взагалі зам’яти справу?! Заради мене? Чи я щось не так зрозуміла?

Не менш ошелешеним, але, без сумніву, зраділим, виглядав і пан Даг. Тільки вітчим чомусь здивованим не виглядав. Схоже, від самого початку розраховував, що зіграє свою роль особливе, як він думає, ставлення до мене Джуліана Мінгара. Я ж абсолютно нічого не розуміла.

– Про які саме умови йдеться, лорде Мінгар? – з найсумирнішим виглядом запитав начальник в’язниці.

– Ви негайно знімаєте всі звинувачення з матері Анни Клайс і відпускаєте її на волю. І взагалі забуваєте як про неї, так і про її доньку. Якщо я тільки помічу, що ви або ця гнила сімейка, – він кинув презирливий погляд на Роба Орліса, – знову щось замислили щодо них, настільки добрим я вже не буду. Те ж саме стосується і спроб примусити до чогось подібного й інших студентів Академії. Наступного разу ви відповісте за всією суворістю закону! Може, я навіть особисто клопотатиму перед королем за смертну кару. Сподіваюся, ви обидва мене добре розчули і зрозуміли?

– Так, лорде Мінгар, – здригнувшись, поспішно сказав пан Даг.

Роб Орліс теж став запевняти, що все зрозумів.

– Чудово! – кивнув Джуліан. – Тоді у вас п’ятнадцять хвилин, щоб залагодити всі формальності та привести сюди Софі Орліс.

Товстун підхопився так жваво, наче за одну мить схуд кілограмів на двадцять. Кинувся до дверей і почав роздавати вказівки своєму, як я розумію, помічникові. Сам теж не поспішав повертатися. Мабуть, вирішив, що його особисте втручання прискорить процес. Джуліан же кинув на Роба Орліса похмурий погляд і гаркнув:

– Зникни звідси! З тобою ми закінчили.

– Зрозумів! – той радісно кинувся до дверей, навіть не думаючи сперечатися.

Ми залишилися в кабінеті самі. Джуліан піднявся з місця і підійшов до вікна. Ставши спиною до мене, почав спостерігати за тим, що відбувається зовні. Я теж піднялася і невпевнено підійшла до нього. Стала поруч і наважилася перервати незручне мовчання:

– Чому ви це зробили? Я гадала, що...

– Ти гадала, що я здам тебе до в’язниці? – хмикнув куратор, розвертаючись. – Чомусь навіть не здивований! Ти завжди про мене була не найкращої думки.

– Це не так! Тобто... Я мала на увазі, що будь-який інший наставник на вашому місці так би і вчинив. І це не було б чимось поганим. Адже я порушила закон!

– На твоє щастя, у куратори тобі дістався не надто законослухняний наставник, – іронічно сказав Джуліан. – Я не розподіляю світ лише на чорне й біле. Звісно, якби ти вплуталася в цю аферу з доброї волі, бажаючи заробити грошей, не факт, що став би прикривати. Але ти захищала матір. Ризикнула заради неї своїм майбутнім і свободою. Я це поважаю, – тепер він був абсолютно серйозний.