ГЛАВА 2: АКАДЕМІЯ ЧАРІВ

Олівія застигла, дивлячись на Леона. Її серце калатало від змішаних почуттів — здивування, страху й цікавості. Вітер колихав її руді локони, а в голубих очах віддзеркалювався мерехтливий світ навколо. Ліс, що обіймав її своєю таємничою тишею, здавався водночас дивовижним і незнайомим. Листя дерев м’яко світилося сріблом, а крізь гілля пробивалося ніжне блакитне сяйво, немов сам повітряний простір тут був наповнений магією. 
Леон дивився на неї уважно, майже допитливо, але в його очах не було ворожості. Він був високим, із темним, трохи розкуйовдженим волоссям, що спадало на лоба, та одягнений у темно-синій плащ із витонченими срібними візерунками, що переливалися в світлі. Його постава випромінювала впевненість, ніби він давно звик бути частиною цього світу. 
— Академія Чарів? — нарешті вимовила вона, відчуваючи, як її голос тремтить. — Яка ще Академія? Де я? 
Леон трохи нахилив голову, ніби вивчаючи її. 
— Ти справді не знаєш? — у його голосі звучало щось схоже на здивування. 
— Я була в книгарні… — вона нервово провела рукою по волоссю, намагаючись зібратися з думками. — Доторкнулася до книги, а потім… опинилася тут. 
— Книга? — Леон примружив очі, на його губах з’явилася тінь усмішки. — Це пояснює багато. 
Олівія хотіла запитати, що він має на увазі, але не встигла. З-за дерев вийшла група людей у чорних мантіях, їхні рухи були плавними, мов у привидів. Попереду йшла жінка з благородними рисами обличчя та високою зачіскою. Вона виглядала велично — її довга мантія розвівалася за нею, а в очах світилася гостра проникливість, яка змушувала Олівію відчути себе маленькою і незначною. 
— Леоне, що тут відбувається? — її голос був рівним, але в ньому відчувалася влада, до якої звикли коритися. 
— Професорко Ейден, у нас новенька, — відповів Леон, киваючи в бік Олівії. — І вона прийшла через портал книги. 
Очі жінки на мить розширилися. В її виразі з’явилося щось схоже на шок, але вона швидко взяла себе в руки. 
— Книжний портал… Таке не траплялося вже понад сто років, — промовила вона майже пошепки. 
Вона пильно подивилася на Олівію, її погляд ніби проникав у саму душу. Дівчина не могла зрозуміти, що шукає професорка — відповідь чи, можливо, натяк на якусь приховану силу. 
— Як тебе звати, дівчинко? — зрештою спитала вона. 
— Олівія, — відповіла та, намагаючись не показати своєї розгубленості. 
Професорка на мить задумалася, а потім кивнула, ніби щось для себе вирішила. 
— Ходімо. Нам потрібно поговорити. 
Олівія слухняно рушила за жінкою, намагаючись утримати рівновагу на м’якій землі, вкрита сріблястими листками. Леон йшов поруч, іноді кидаючи на неї зацікавлені погляди. 
— Ти тут давно? — запитала вона пошепки. 
— З самого дитинства, — відповів він спокійно. — Більшість студентів приходять сюди, коли виявляють здібності. Але твій випадок… унікальний. 
— Що ти маєш на увазі? — Олівія намагалася зрозуміти, чому всі навколо здаються такими схвильованими через її появу. 
— Те, що книжні портали не відкривалися понад сто років, — пояснив він. — Востаннє, коли таке сталося, це змінило всю історію Академії. 
Дівчина хотіла розпитати більше, але її увагу привернуло щось величне попереду. Вони вийшли з лісу на галявину, й перед її очима постало неймовірне видовище. 
Величний замок здіймався вгору, його шпилі губилися в хмарах. Стрімкі вежі були оздоблені блискучими символами, що мерехтіли магічним сяйвом. Вікна світилися теплим золотавим світлом, а величезні двері, зроблені з темного дерева, виглядали так, ніби зберігали безліч таємниць. 
Олівія роззявила рота. 
— Ого… 
— Вітаємо в Академії Чарів, — урочисто промовила професорка Ейден. — Ти щойно ступила на шлях, що змінить твою долю. 
Хвиля хвилювання прокотилася її тілом. Вона не знала, що чекає попереду, але в її серці вже спалахнуло нове відчуття. Це був страх, захоплення і передчуття пригоди, яка лише починалася.