ГЛАВА 1: ДВЕРІ В ІНШИЙ СВІТ

Олівія ніколи не вважала себе особливою. Вона була звичайною дівчиною, яка жила в невеликому містечку, ходила до школи, читала книжки й мріяла про пригоди. Її життя було тихим і розміреним, і хоча вона любила свою повсякденність, глибоко в душі завжди відчувала, що десь за межами звичного світу існує щось більше. Вона просто ще не знала, що незабаром перетне ту саму межу. 
Того осіннього вечора дощ рясно стукав по вікнах, залишаючи на склі мереживо тонких струмків. Сірі хмари висіли низько над містом, ніби намагаючись сховати його під собою. Холодний вітер змушував людей поспішати в теплі домівки, але Олівія не поспішала. Вона любила осінь з її сирістю, ароматом мокрого листя та легким сумом у повітрі. 
Ховаючись від негоди, вона зайшла до своєї улюбленої книгарні, що стояла на околиці міста. Це було місце, наповнене магією давніх історій. Старовинні книжкові полиці здіймалися до самої стелі, запилені томи з потрісканими обкладинками зберігали в собі тисячі забутих таємниць. Тут завжди пахло чимось особливим — сумішшю старого паперу, чорнила та легкого відтінку кориці, що долинав з чайника дідуся Генрі. 
— Знову тут, Олівія? — пролунав лагідний голос літнього власника книгарні. Його сиве волосся спадало м'якими хвилями на плечі, а глибокі зморшки на обличчі здавалося зберігали історії, які ніколи не потраплять на сторінки книжок. 
— Так, мені потрібна нова книга, — відповіла вона, неквапливо проводячи пальцями по корінцях томів. 
Її погляд зупинився на одній незвичній книзі. Вона стояла осторонь, загорнута в потерту чорну обкладинку без назви. Здавалося, що вона чекала саме на неї. Олівія простягла руку, щоб узяти її, але в ту ж мить книгарня затряслася, ніби десь далеко прокотився грім. Повітря навколо книги задзвеніло, ніби струна, яку торкнули. 
Сторінки книги розгорнулися самі собою, і з них вирвався золотавий світлосяйний потік. Він оповив Олівію, змусивши її серце затріпотіти, а ноги — похитнутися. Вона ледь встигла прошепотіти: 
— Що це…? 
Світ довкола зник у вихорі світла й тіні. 

Коли Олівія розплющила очі, перед нею вже не було знайомих стелажів книгарні. Вона стояла посеред величного лісу, де сріблясте листя дерев мерехтіло в ніжному сяйві, ніби вбирало в себе світло нічного неба. Повітря тут було дивовижно чистим, сповненим аромату квітів, яких вона ніколи раніше не зустрічала. 
Вітерець м’яко грався її волоссям, а десь неподалік чулися переливи співочого водоспаду. Олівія повільно обернулася, намагаючись зрозуміти, куди потрапила. Серце калатало від страху й захвату одночасно. 
— Це… не може бути справжнім, — прошепотіла вона, стискаючи кулаки, ніби намагаючись відчути реальність на дотик. 
— О, ще одна новенька! — пролунав десь поряд голос. 
Олівія різко озирнулася й побачила хлопця, що стояв на узліссі. Він виглядав на вісімнадцять років, мав темне волосся та очі, що світилися легким бурштиновим відблиском. В його усмішці не було насмішки, лише зацікавленість і легке тепло. 
— Вітаю в Академії Чарів, незнайомко, — сказав він. — Мене звуть Леон. 
Її губи ледь ворухнулися, але вона не змогла вимовити жодного слова. Світ навколо закрутився ще сильніше, а в душі розгорілося передчуття великої пригоди. Вона ще не знала, що цей день змінить не лише її життя, а й долю всього магічного світу.