Глава 3 Постраждала

Тієї ж ночі Кіра довго не могла заснути.
Світло місяця ковзало по стелі кімнати 201. Зоя тихо сопіла, Альбіна рівно дихала, повернувшись до стіни. А Кіра лежала з розплющеними очима й відчувала… щось дивне.
Наче поклик.
Спершу це було ледь помітне тепло в грудях. Потім — легке поколювання в пальцях. Вона сіла на ліжку. Серце билося швидше.
— Ти теж це відчуваєш?.. — раптом прошепотіла Альбіна в темряві.
Кіра здригнулася.
— Що саме?
— Наче… хтось просить про допомогу.
Зоя прокинулася і сіла.
— Ви обидві збожеволіли? Четверта година ночі.

І саме в цю мить у коридорі пролунав різкий звук — щось упало. Потім крик.
Дівчата переглянулися.
— Це не просто сон, — тихо сказала Кіра.
Вони швидко накинули халати й вибігли в коридор.
Біля сходів лежала першокурсниця. Її руки тремтіли, шкіра була неприродно блідою, а очі — заплющені. Навколо зібралися розгублені студенти.
— Вона просто знепритомніла! — хтось сказав.
Кіра опустилася навколішки. Її пальці торкнулися зап’ястка дівчини.
І світ навколо ніби стих.
Вона відчула холод. Глибокий, чужий, неприродний.

— Це не виснаження, — прошепотіла Кіра. — Це… щось інше.
Альбіна вже тримала руку постраждалої, намагаючись стабілізувати дихання. Зоя побігла кликати викладачів.
Раптом Кіра побачила — на шиї дівчини темніла ледь помітна мітка. Наче тінь від рослини. Наче слід лози.
Її серце стислося.
— Сад…
— Що? — перепитала Альбіна.
— Це із Саду цілителів.
У Буцеолі існувало правило: першокурсникам заборонено заходити до старого Саду без дозволу. Там росли найсильніші трави — і найнебезпечніші.
Викладачі швидко прибігли. Дівчину забрали до лазарету.
Але перед тим, як її понесли, вона раптом відкрила очі — й прошепотіла:

— Воно… прокидається…
І знову знепритомніла.
У коридорі повисла тиша.
Кіра повільно підвелася. Її руки ще тремтіли.
Вона не знала, що саме "воно".
Але була впевнена — це тільки початок.